П. Тичина розмовляє з природою як рівний з рівним. Тому його метафори майже всуціль антропоморфічні: «Співає стежка на город; Гарбуз під парасольками Про сонце думає» («У собор»); Очі, серце і хорали Стали, ждуть:.. («Одчиняйте двері...»); «Як чумацький шлях срібну куряву простеле» («Золотий гомін»); «і заспівали гори, Зазеленіли...; А у всіх навіть у травинки сміялись сльози; — Сказали тополі: бризнем піснями — сказали квіти; — Господь іде! — подумав десь полин. Заплакав дощ... і вщух» («Іще пташки»); «А від сходу мечами йде гнів...» («Енгармонійне»). Поет розмовляє з квітами, травами, напр.: «Ромашка? — здрастуй! І вона тихо — здрастуй!» («У собор»). Чимало в Тичини метафор-символів. Вони стосуються переважно темних сторін людської природи, особливо завойовників: «Чорний птах із гнилих закутків душі, Із поля бою прилетів; Гори каміння, що на груди мої навалили, Я так легенько скинув — Мов пух» («Золотий гомін»); «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став» («Замість сонетів і октав»); «Все можна виправдати високою метою — та тільки не порожнечу душі» («Антистрофа»).

Лексика раннього П. Тичини переважно поетична. Але технічні реалії проникають і в його твори: тунель, канали, фабрики, екстракт цілющий і под. Проте слова такого типу здебільшого вплітаються в контексти, в яких ідеться про долю людську: «Аероплани й усе довершенство техніки — до чого це, коли люди одно одному в вічі не дивляться» («Антистрофа»); «Тоді як вже давно конгреси й техніка жорстокі міри геть вивела» («Прометей»).

Вся поезія П. Тичини пройнята музикою. Все у нього грає, співає, сміється, навіть коли сумно: «Внизу Дніпро торкає струни..;

Десь у небі плинуть ріки, Потужні ріки дзвону Лаври й Софії; Над мною, підо мною Горять свічки, біжать світи Музичною рікою» («Золотий гомін»).

Раз-по-раз у поезії П. Тичини зринають церковнослов’янізми: воспоєм, нагая, гряде, скорбні і под. Поет відомий і як сміливий експериментатор у галузі словотвору: його яблуневоцвітно і досі мандрує від поета до поета. А менш відомих неологізмів (достоєвщина, партійноборний і под.) сотні. Останнім часом набувають популярності такі його рядки: «Стоїть сторозтерзаний Київ і двісті розіп’ятий я» («І Бєлий, і Блок»). Не оминає поет і діалектизмів, зокрема таких, як ачей «можливо», заори «краї поля, які важко піддаються оранці», перемежениться «кінчиться добром» та ін.

П. Тичина уживає переважно той варіант інфінітива, що кінчається на -ть (тримать, бороться, однімать), дієслова першої дієвідміни з суфіксом основи -а- досить часто в третій особі однини вживає без кінцевого -є (визволя, підійма), інколи використовує в іменниках форми двоїни (Коли йде дві струнких дівчині — «Ритм»). Поет милується в нагромадженні простих речень: «Я Прометей, я дух ваш, слава, гордість, я батько ваш, я друг, я проводир...» («Прометей»). Тут подано приклад з простими безособовими реченнями. Але частіше поет вдається до називних: «Самотна ти, самотний я. Весна! — світанок! — Вишня!» («З кохання плакав я»).

П. Тичина з його музичним чуттям — майстер алітерацій. Темна ніч з її невідомістю інкрустується у нього шиплячими (Півні чорний плащ ночі вогняними нитками сточують — «Пробіг зайчик»), а ранок прикрашений повторенням /л/ (Леліє, віє, ласкавіє — «Золотий гомін»). Пізніше П. Тичина втратив свій голос. Від символізму він відійшов, а до реалізму чи неокласицизму не дійшов.

Про мову поезій О. Олеся, мабуть, годилося б писати в попередньому розділі, бо розквіт його творчості припадає на дожовтневий період. Але оскільки він писав і в 20—30-ті роки, варто розглянути його мову саме тут. Ні, він не був символістом, але він не був і неокласиком, не був він і романтиком. Він сам по собі. Як писав В. Петров, «в боротьбі за естетизм проти аестетизму народників Олесь вводить в зміст своїх поезій: весну, журбу, айстри, сум і самотність, небо, сонце, майовий день, степ шовковий або широкий, усталені образи ідилії, стандартизований, умовнопоетичний, декоративний пейзаж» 1. В. Петров звертає також увагу на те, що з поезії в поезію вривається сміх: «Сміявся день», «Весь божий день сміявсь», «В сльозах, як в жемчугах, мій сміх», «трава всміхалась», «сонце сміється», «сміються, плачуть солов’ї» і т. д. 2

Велику роль у розвитку української літературної мови відіграли неокласики: М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович, Ю. Клен (Бурггардт). Неокласики не мали ні якоїсь окресленої програми, ні статуту, не виступали з маніфестами. Вони просто були закохані в поезію і постійно підкреслювали зв’язок сучасної їм української поезії з літературними традиціями мистецького всесвіту.

Неокласики були переважно ліриками. Правда, їхній ліризм був особливий. Вони не стільки описували чари коханої (хоч було й це), скільки здивованими очима вдивлялися в навколишній світ і знаходили в ньому багато прекрасного. Усі неокласики, продовжуючи традиції Лесі Українки, милувалися в перекладах.

Увага до історії людства, до трагічної долі України сприяла появі епічних творів Ю. Клена. Але про це пізніше.

Як писав Ю. Лавріненко, «на вісі Київ — Романівка виріс великий незалежний поет любові,