З 80-х років у літературу приходить нове покоління, яке А. Погрібний називає третьою хвилею 2. Насправді ж це вже четверта хвиля. Серед творців цієї хвилі І. Маленький, І. Римарук, С. Чернілевський, В. Неборак, О. Пахльовська, О. Забужко та ін. Вони сказали поки що тільки своє перше слово, а тому про їхню мову розмова попереду. 

1 Сюта Г.М. Мовні інновації в українській поезії шістдесятників та членів нью-йоркської групи. Автореферат канд. дис. — К., 1995. — С. 16. 

2 Погрібний А. Орієнтири третьої хвилі // Українське слово. — 1994. — Ч. 3. — С. 650-660.

У 60-80-х роках певних успіхів досягло українське мовознавство, особливо практичне. Зусиллями лексикографів Інституту мовознавства ім. О. Потебні НАН України було створено і в 1968 р. видано тритомний «Російсько-український словник». У 1963 р. закінчено публікацію шеститомного «Українсько-російського словника». Вийшли друком українсько-англійські й англо-українські, українсько-німецькі й німецько-українські, українсько-французькі й французькоукраїнські, болгарсько-український, чесько-український словники. За межами нашої країни побачили світ також українсько-словацький і словацько-український, українсько-чеський, угорсько-український і українсько-угорський, українсько-румунський і румунсько-український, українсько-хорватський або сербський і хорватсько- або сербсько-український словники, українсько-білоруський словник. Видавалися термінологічні словники з фізики, гірничої справи, геології, математики, гідротехніки, машинознавства та загального машинобудування та ін. Не все тут було гаразд — проглядалася тенденція до русифікації української термінології, і все ж ці лексикографічні праці сприяли поширенню української мови в науці. Декілька одномовних і перекладних словників відбили багатство української фразеології. Лексика Т. Шевченка представлена в «Словнику мови Шевченка» (1964 р.). Не обійшли мовознавці увагою й історичну лексику — видано «Словник староукраїнської мови XIV-XV ст.» (1977-1978 рр.). Українське мовознавство прикрашає «Етимологічний словник української мови», видання якого на сьогодні поки що не завершене. Видавалися і видаються орфографічні, орфоепічні, інверсійні та інші словники-довідники. Вершинним поки що досягненням української лексикографії є одинадцятитомний «Словник української мови» (1970-1980 рр.), реєстр якого нараховує понад 134 тисячі слів. Широко розгорнулися дослідження в галузі української ономастики, особливо гідронімії. Всебічний опис лексики і фразеології, фонетики, морфології, синтаксису і стилістики української мови здійснено у п’ятитомній праці «Сучасна українська літературна мова» (1969—1973 рр.). Вийшли друком десятки монографій, присвячених вивченню окремих частин мови, теоретичним питанням граматики української мови, складносурядним і складнопідрядним реченням, словосполученням та іншим синтаксичним одиницям. Видано навчальні посібники для вищої школи, в яких враховано матеріали п’ятитомного дослідження. У «Нарисах з загальної стилістики сучасної української мови» І.Г. Чередниченка дається відповідь на безліч питань практичного вживання української мови. Багато уваги приділяється теорії і практиці перекладу. З 1967 р. видається міжвідомчий науково-популярний збірник «Культура слова» (попередня назва «Питання мовної культури»). Виходять друком праці, присвячені окремим стилям сучасної літературної мови. Великий крок уперед зробила в цей час українська діалектологія: всебічно обстежено полтавські говори, середньочеркаські, південносхідні степові, південно-західні та ін. Й.О. Дзендзелівський підготував і видав «Лінгвістичний атлас українських говорів Закарпатської області УРСР (Лексика)» (1958—1960 рр.). Опубліковано також два томи з трьох «Атласу української мови». У цей час розпочалося систематичне видання пам’яток української мови з відповідними коментарями і науковим апаратом: юридичних документів, стародавніх граматик і лексиконів, господарських, лікарських та інших порадників, художніх творів і т. ін. Розширення кола джерел стимулює подальше вивчення історії рівнів української мови — фонологічного, граматичного, лексичного і фразеологічного. Створено й видано чотиритомну працю «Історія української мови» («Вступ. Фонетика», «Морфологія», «Синтаксис», «Лексика і фразеологія») (1978—1983 рр.). Опубліковано також цілий ряд вузівських посібників з історії структури мови. Історію української літературної мови висвітлено в двотомному курсі за ред. І.К. Білодіда «Курс історії української літературної мови» (т. 1, 1958; т. 2, 1961) та в «Історії української літературної мови» П.П. Плюща (1971 р.). Досліджувались особливості мови українських письменників — як дореволюційних, так і пожовтневих.

Тут зроблено дуже стислий огляд розвитку українського мовознавства у часи наростання «третьої хвилі» в українській літературі. Для докладнішого ознайомлення з історією мовознавства можна рекомендувати такі ґрунтовні книжки, як «Історія українського мовознавства» С.П. Бевзенка (1991 р.) та «Нарис історії українського радянського мовознавства (1918-1941 рр.)» М.А. Жовтобрюха (1991 р.). У підручнику цей короткий огляд зроблено для того, щоб не створювалося враження, ніби українська мова й культура у цей час не розвивалися. Як у літературі були спади й піднесення, так воно було і в мовознавстві.

Українська мова материкової України справляла помітний вплив і на мову діаспорних письменників і публіцистів. Існували й існують певні відмінності у мові тих та інших, і все ж мова зарубіжних українців у її літературній формі не викликає тепер ніяких труднощів для сприймання. Правда, деякі слова частіше вживаються в зарубіжній публіцистиці (підсовєтський, концентрак, непроминальний, предилекція, поетка, огірчення, мистець, переємство, червень та ін.), окремі з них виступають не в тій родовій формі, що у нас (аналізи). Решта відмінностей — це окремі правописні моменти, які згодом будуть згладжені: /ja/ в середині іншомовних слів (мініятура, геніяльний, ініціятива), /т/ на місці сучасного /ф/ у словах грецького походження (міт, катедра), пом’якшене /л’/ у словах іншомовного походження (клясицизм, декларація, баляда), флексія