М. Бажан не милується барвами, ми не зустрінемо в нього райдужних переливів. В його поезії переважають червоний і чорний кольори, як в українській вишиванці. Інші барви зливаються в нього з предметами, яким вони притаманні. З’являються типово бажанівські новотвори: багроцвітний, злотобородий, пташино-жовтий, тьмяноводий і под.

М. Бажана приваблюють слова високого звучання, вживані класиками української літератури. Він дає в українській літературній мові друге життя словам псалма (й готичний розцвітав трилисник, мов хрест, мов квіт, мов псалма і мов сон — «Будівлі»), офіра (Вже дзвін його упав помалу, Мов мідний шаг, офіри мідний шаг — «Будівлі»), стигма (І роззявлявсь собор, немов солодка стигма Безвольної й самітної землі — «Будівлі»), шарлат (Одягнені в шарлат,

Тоді здвигав свої дзвіниці злотокуті, Мов пишні бунчуки бундючний гетьманат — «Будівлі»), торжище (До їхніх торжищ, пристаней та брам Зі всіх країв купці привозять крам — «Данило Галицький»), персть (Згоріла персть, пробиті віадуки, Зубці руїни, кіптява пожеж — «Роки»), поєдинчий (Де кожен сам, самітній, поєдинчий, — стрибне в ревіння, в хаос, в хлань — «Політ крізь бурю») та ін.

На відміну від П. Тичини та навіть і М. Рильського, М. Бажан рідко вдавався до творення неологізмів. Коли вони в нього й трапляються, то їхня структура настільки прозора, що вони зрозумілі й поза контекстом. Це слова типу врозпаш (пор.: вроздріб, врозбрід, врозтіч, врозтяж), горещі (пор.: радощі, любощі), зречевлювати (увійшло в літературну мову поряд із поширенішим уречевлювати), зубрій (пор.: орлій, левій), кругойдучість (пор.: кругойдучий, кругозір), мідноллятий, нездвижний, прямокуття і под.

Повернімося ще до Бажанового ритму. Карбованість його поетичного рядка підкреслюється нагромадженням називних і простих поширених речень:

Тривожних коней храп. Людей тяжкі колони.

Снарядні ящики. Бляшанки бомб. Харчі («Батьки й сини»);

Земля диміла. Починалось літо.

Був день грози. Був сорок другий рік («Сталінградський зошит»). Суворий карбований ритм супроводжує лунка алітерація: у віршах і поемах М. Бажана частіше, ніж у поезіях інших його сучасників, звучить розкотисте /р/: «А в небі раною горів Червоний карб пожеж» («Колискова»); «Багрові, як в кузні, жахтять вечори, Пурпурні, як присок, ряхтять реп’яхи» («Уманські спогади»). Удається поет і до слів-паронімів, які додають до звукопису ще й приховане зіставлення:

Пора пожарів. Пора покари

віщує спалах

гуде на сполох («Уманські спогади»).

Порівняймо ще: «Плющать удари. Плещуть пожари» («Нічні концерти»), «Цей струм прелюду жданий і жаданий» («Уманські спогади») та ін. Навіть не звук, а форма літери може бути використана з художньою метою. Недалекого, босякуватого командира з розформованого полку часів громадянської війни, впевненого в собі, одягненого з претензією на моду, поет порівнює з літерою ф. А далі підбираються для характеристики цієї людини відповідні слова, що містять у собі звук, а відповідно й літеру ф:

Розпишавсь він фанфароном,

Розфуфиривсь фертом-фатом,

Всіх фартових франтів шеф («Уманські спогади»).

Широкий кругозір, енциклопедична освіченість, загострено чуйне сприйняття світу, свіжість думки у всі роки творчості М. Бажана йшли поруч із його поетичним баченням, шанобою до слова, умінням улити новий зміст у старі слова і знайти нове слово для сформованого змісту.

До «Гарту» якийсь час входив Володимир Сосюра. Він відомий насамперед як тонкий лірик. Навіть його епічні твори, як наприклад «Червона зима», «1871 рік», «Осінні зорі», «Оксана» та інші, пройняті ліризмом. Василь Гришко написав про поета статтю з характерною назвою «Серце «другого Володьки» і заборонена любов» 1. 

1 Гришко В. Серце «другого Володьки» і заборонена любов // Українське слово. — К., 1994. — Ч. 2. — С. 197.

Про що йдеться? Про те, про що писав сам В. Сосюра:

...Рвали душу мою

два Володьки в бою,

і обидва, як я, кароокі,

і в обох ще незнаний, невиданий хист.

Рвали душу мою -

комунар

і

націоналіст («Два Володьки»).

Так, хоч В. Сосюра й був у петлюрівському війську, а потім перейшов на бік червоних, хоч і називав він себе «Я — Комуни великий електрон» («У місті»), прославляв могутню волю ВКП, Леніна, хоч і твердив «Зброя нам — ленінізм, і Комуна мета» («Україно моя»), але серцем горнувся до вишневої, червінькової України:

Україно, моя сторона! Україно, моя сторона,

Краю мій і сподівань, і мрій! («Україно моя»).

Була ще одна роздвоєність у психології поета: він нібито не визнавав політичної відстороненості поета, та разом з тим був закоханий у справжню поезію. У вірші «Неокласикам» він писав:

Що ж... марте про Париж і Грецію вивчайте,

дивіться на життя крізь килим і трюмо

та рибочку ловіть... Але назавжди знайте,

що потягти назад себе ми не дамо.

Так, спокійна золота осінь із її класичним спокоєм прийде до нього аж після Другої світової війни і зблизить його з неокласиком М. Рильським. На початку ж 20-х років він не цурався модерністських прийомів на зразок:

Мишенята сині на паркані,

то проміння одгадай чиє?...?

на траві дві тіні простяглися п’яні,

обнялися тіні...

Місяць

нижче

нахилився,

воду

п’

є

: («У плащі»).

Як і неокласики, він звертається до відомих у світовій літературі й історії імен: Дантон, Кампанелла, Рабіндранат Тагор, Дездемона, /кар, Еол, Клеопатра, Фламаріон, Діоген...

Для В. Сосюри не було заборонених тем. Перший голод 1921-1923 рр., спровокований більшовиками, він не замовчував:

А дома на печі — худа, голодна мати,

й здихає за селом наш тихий кінь гнідий («Сніг»);

Сестриця з братом

під вікном ходять... і на заводі

убило милу... («Ґерґоче місто»);

Під його [Леніна. — В.Р.] портретом

навколішках хлопчик стоїть,

простяг крізь одежу обдерту

до нього він руки свої («Сон»).

Поет не цурається міста, але залюблений він все ж у сільські пейзажі, запахи, шуми, напр.: