пресинг на повсякденне мовлення практично всіх громадян, аж до найзатурканіших селян, в умовах тотального одержавлення всіх сфер життя значно посилився. До того ж приблизно в середині цього століття стався історичний злам: унаслідок переміщення великих мас сільського населення в місто вперше в історії, по-перше, більшість українців стали городянами, а по-друге, більшість городян в Україні – українцями. Прибуваючи до міста й занурюючись у море панівної російської культури, вчорашні селяни всіма силами намагалися позбутися найголовнішої ознаки свого минулого – й терміново переходили на російську (реально – на суржик).
З урахуванням обмеженого обсягу цього нарису все ж спробуємо докладніше, аніж в академічному “Словнику української мови”, окреслити рамки явища суржику в сучасній Україні. За умови практичної відсутності донедавна рідної мови у фаховому обігу запозичення російських термінів в українське мовне тло було явищем загальним (і стильово нейтральним). Жодна жива колгоспниця (поза сторінками романів якого-небудь українського радянського письменника) не могла б сказати: “Я водила корову робити їй штучне запліднення”. (Бабуся цієї колгоспниці щоправда, повідомила б щось на кшталт “водила корову погуляти” – але звичаї старої мовної стриманості пропали в роки розкуркулення й голодомору). Тому реальніші слова нашої вигаданої колгоспниці “водила робити іскуствене осємєнєніє” теж навряд чи можна вважати суржиком – бо ж при фаховому терміні-варваризмі (свого терміна колгоспниця знати просто не могла!) стоять все ж цілком нормальні слова “водила робити”. Але в мовній практиці під впливом російської пішло не лише активне запозичення фахових термінів, а й заміна найпоширенішої власної лексики на чужу (при цьому синтакса й фонетика лишилися українськими): наприклад, “нада” замість “треба”, “січас” замість “зараз”, “скіко время” замість “котра година” тощо. Тому класично суржиковою можна вважати фразу тієї ж колгоспниці: “водила корову дєлати іскуствене осємєнєніє”. Звісно, пропорції та специфіка змішування різних мовних компонентів змінювалися залежно від географічного регіону, часу, освітнього рівня мовця – але загальна тенденція була незмінною: суржик був перехідною (хоча й досить стійкою в часі) ланкою в напрямі від української до російської. Власне, подібні мовні явища спостерігалися на всіх обширах “одної шостої”, де успішно формувалася “нова історична єдність” – “радянський народ”. Досить згадати бодай білоруський аналог суржику – “трасянку”, де до початку дев’яностих незмивні плями білоруськості навіть у мовленні селян лишилися хіба у фонетиці.
Географічні, демографічні й соціальні аспекти побутування суржику дослідити досить важко – з огляду як на розмитість самого явища, так і на брак відповідних досліджень. До того ж носії суржику не ідентифікують себе окремою групою, а можуть зараховувати себе до найрізноманітніших груп: “православних” (згадаймо “Чухраїнців” Остапа Вишні), “хохлів”, “руських”, “українців”, “совєтських людей”. Політичні погляди сьогоднішніх носіїв суржику можуть також різнитися в найширших рамках – від затятих прибічників відновлення Союзу до не менш завзятих прихильників незалежності.
Втім, певні висновки можна зробити з розгляду етнолінгвістичної карти України. За переписом 1989 року українці складають 72,7 відсотка всього населення. При цьому 64,0 відсотка населення держави назвали своєю рідною мовою українську. Втім, для багатьох це означало родинну традицію чи політичний сентимент, бо реальна мовна ситуація є цілком відмінною від наведених вище цифр. Для оцінки цієї реальної ситуації соціологами Києво-Могилянської академії було запроваджено поняття “мови, якій надається перевага” (мова, яку вільно обирав респондент для відповідей на запитання, поставлені відразу двома мовами – українською і російською). За даними репрезентативного опитування в цілому українській мові в Україні віддають перевагу 43,6 % респондентів (показник цей різко коливається від 91,6 % у західному регіоні й 78,0 у центрально-західному, до 14,6% – у східному й 11,3 % – у південному). Схожі дані було отримано й під час опитування, проведеного центром “Демократичні ініціативи”: самою лише українською в родині спілкується 37,0 % населення, лише російською – 32,7 %, а по-різному, залежно від обставин – 26,6 % (на всі інші мови національних меншин припадає лише 0,7 %). Звісно, й українська, й російська мова спілкування в самооцінці респондентів реально так само може виявитися суржиком (з домінуванням українського чи російського елементу). Однак більшість випадків родинної диглосії в сьогоднішній Україні можна ототожнити з суржиком цілком упевнено.
Українська література, вийшовши поза межі суто селянського побуту, постала перед вельми непростим завданням: як описувати по-українському життя верств, що в масі своїй є чужомовними? Подібні дискусії точилися від часів “Хмар” Нечуя-Левицького й драматургії Лесі Українки. Більшість українських радянських письменників (після Винниченка й Хвильового, які охоче вдавалися до відвертих русизмів для надання розповіді максимальної достовірності) воліли бодай у своїх творах плекати “щиру українську мову”, майже завше загрожену щодо самого свого існування, й тому вводили суржик хіба як характеристику малосимпатичних героїв (на думку спадає безіменний Єльчин-залицяльник з Гончаревого “Собору” з його вікопомним “січас служить какось непривично”). Лише мало кому зі справжніх письменників, та ще й в часи відносної “відлиги”, вистачало відваги іронізувати над самими собою щодо власної “надзвичайно далекої від народу” мови. А назагал україномовний сектор “української радянської культури” й мас-медіа послуговувався майже виключно дистильованою, псевдоромантичною й котурновою мовою “театру ім. Франка”, – втім, відмінною від реальної мовної ситуації за лаштунками того ж театру.
Офіційно санкціонованою шпариною для суржику лишався гумор – від “Вишневих усмішок” до діалогів Тарапуньки-Штепселя й гуморесок Павла Глазового. Тут його завданням було не зачепити, крий Боже, тему русифікації, – а зробити обіграні сюжети ближчими й