Значно популярнішою виявилась орфографічна система, що її розробив П. Куліш у кін. 50-х рр. 19 ст. Проте кулішівка відзначалася прагненням до зайвої фонетиза-ції правопису дієслів, закінчень -ться, -шся, від-мовою від наявних у попередніх правописах сполучень йо, ьо на користь літери e, відсутністю літери для йотованого е (у попередніх правописах уже вжива-лася літера є), збереженням знака ъ у кінці слова після приголосних тощо. Ці недоліки значною мірою були усунені в правописі «Південно-Західного відділу Російського географічного товариства» (1873), співавторами якого були П. Житецький та К. Михальчук. З їхньої ініціативи до кулі-шівки було внесено зміни: йотований звук і вперше став позначатися літерою ї, йотований е — літерою є, у кінці слова перестав вживатися ъ, вибуховий г передавався не латинською літерою g, а буквосполученням кг. Але у зв'язку з Емським актом 1876 цей правопис було заборонено.

Від 1876 до 1905 на Східній Україні всю українську літературу дру-кували російською абеткою згідно з російським правописом (в середо-вищі української інтелігенції він дістав іронічну назву «ярижка»). Лише після 1905 знову з'явилася можливість книгодрукування українською мовою, у зв'язку з чим стала актуальною і проблема правопису. Усі книжки, українські газети й журнали, що вихо-дили в Наддніпрянській Україні 1905-14рр., друкувалися трохи видозміненою кулішівкою, спопуляри-зованою шкільними підручниками і «Словарем української мови» за редакцією Б. Грінченка. Серед нових особливостей цього правопису — вживання літе-ри г на позначення вибухового g, позначення м'якості кінцевого р, закінчення и в родовому від-мінку однини іменників жіночого роду на приголосний, написання и на початку слова перед н (иній, инший) тощо.

У Західній Україні (Східна Галичина, Буковина, Закар-паття) на поч. 19 ст. вживали за традицією старослов'янську кириличну азбуку і користувалися старим консервативним історико-етимологічним правописом, офі-ційно визнаним у школах та книговидавничій практиці. Проте цей принцип постійно пору-шувався. Так, звук і передавався літерами і, и, о, е, ъ, змішувалися літери ы, и, л - в у кінці слів, вживалися численні діакритичні знаки. Першу спробу фонетичного правопису за принципом «пиши, як чу-єш, а читай, як видиш» у Західній Україні зробили М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький у виданому 1837 гражданським шрифтом літературному альмана-сі «Русалка Дністровая». Згідно з цим правопи-сом, літера і послідовно вживалася на позна-чення звука і (< о, е в новозакритих складах), літери о, е — для звуків о, е. Уперше вводилося буквосполучення йо на позначення йотовано-го о та ьо на позначення м'якості попереднього приголосного перед о, запроваджено в «граж-данську» азбуку літеру є для позначення м'я-кості попереднього приголосного та передачі йотованого е. Традиційною літерою ъ переда-вали голосний і (< ъ) та йотований ї. До абет-ки було введено нову літеру я (нескладове у) і вилучено зайві літери ы, ъ. Роздільна вимова губних з наступним йотованим не позначалася (бю, пє), вибуховий g позначався літерою г, за-кінчення дієслів -ться передавалося через т-ся, частка -ся з усіма дієсловами писалася через дефіс. Альманах «Русалка Дністровая» був кон-фіскований австро-угорським урядом, і цей правопис не по-ширився в Галичині. Проте пізніше його було використано у Східній Україні, зокрема запозиче-но сполучення йо, ьо та літеру є.

У 60-80-х рр. 19 ст. у Західній Україні користувалися двома правописами: історико-етимологічним М. Максимовича (москвофіли) і фонетичним П. Куліша (народовці). Між прихильниками обох правописів («етимології» і «фонетики») велася бо-ротьба, яка закінчилася аж у кін. 19 ст. пере-могою прихильників фонетичного правопису. У кін. 70-х рр. у Галичині до кулішівки долучився і фонетичний правопис М. Драгоманова — драгоманівка. Позиції «фонетистів» значно зміц-ніли після виходу 1886 «Малоруско-німецького словаря» Є. Желехівського, надрукованого фонетичною орфографією, пристосованою автором до особливостей української мови в Галичині. Цей правопис, відомий під назвою желехівка, набув знач-ного поширення, з 1893 він запроваджений у шкільному навчанні й визнавався як єдиний офіційний аж до 1922, а деякі твори друкували-ся ним аж до 1940. На Закарпатті в 20—40-х рр. існував правопис панькевичівка.

У середині 19 ст. в Гали-чині робилися спроби латинізації українського алфавіту. Після здобуття Україною незалежності Цент-ральна Рада 17 січня 1918 видала «Головні пра-вила українського правопису», але вони не встиг-ли впровадитися в практику. У травні 1919 Українська Академія наук схвалила «Найголовніші правила ук-раїнського правопису» (вид. 1921), які стали ос-новою всіх наступних правописів. Новий пра-вопис, затверджений РНК УСРР 1928 (т. з. скрипниківський), передбачав, зокрема, літеру г для іншомовних слів, запозичених після 1860, позначення м'якості іншомовного л (аероплян, бльокада, блюза) та ін. У 1933 цей право-пис було переглянуто і значно перероблено (вилучено літеру г, змінено правило вживання роду в деяких іншомовних словах, скасовано по-м'якшення іншомовного л тощо).

В кінці 30-х рр. постало питання про нове врегулювання українського правопису. Новий проект українського правопису за редакцією М. Грунського, підготовлений у 1940, через воєнні обста-вини не було прийнято. Після деяких уточнень і виправлень у 1946 вийшов «Український пра-вопис», а в 1960 - його 2-е, доповнене й виправлене І видання. Третє видання «Українського правопи-су» 1990 базується, як і попередні, на фонематичному принципі, який доповнюється морфологічним (уніфіковане