РЕФЕРАТ

на тему:

„Теоретична риторика. Закони риторики”

План

1. Поняття риторики.

2. Закони риторики

3. Використання риторики у правознавстві.

Термін “риторика” походить від грецького слова, яке означає наука про ораторське мистецтво, красномовство. Латиною поняття “красномовство” як “мистецтво говорити” позначається словом cloquentia – словенція. Наука про красномовство виникла як спроба осмислити закономірності гарного прозового мовлення, яке в активному суспільстві цінується значно менше, ніж художнє, поетичне слово. І все ж, поруч з поетами, які говорили про речі високі, використовуючи віршову форму, поставали оратори зі словом на політичні теми, промовами в суді тощо. У зв’язку з цим постала потреба вивчати закони ораторства, яке вже в античності стало справжнім мистецтвом.

Отже, риторика – це наука про способи переконання, ефективні форми мовленнєвого впливу на аудиторію з урахуванням її особливостей.

Класична риторика – наука про загальні способи переконання у вірогідному чи можливому, що основані на чіткій системі логічних доведень, майстерність та мистецтво віднаходити ці способи і користуватися логікою аргументації; теорія художнього мовлення.

Сучасна риторика – це теорія та майстерність ефективного (доцільного, впливового, гармонійного) мовлення. Предметом сучасної загальної риторики є загальні закономірності мовленнєвої поведінки, що діють у різних ситуаціях спілкування, сферах діяльності, та практичні можливості використання їх з метою створення ефективного висловлювання. Ефективність мовлення визначається найменшими втратами в процесі його передавання від мовця до слухача у всіх трьох типах інформації, які зазвичай містять мовлення: понятійно-логічні, оціночні (+ або -), емоційні. Доцільність мовлення – це його відповідність основній меті мовця, його мовленнєвому наміру. Впливовість мовлення – це його здатність розбудити розум і почуття, змусити слухача спочатку прислухатися, прихильно та зацікавлено, а потім змусити прийняти те бачення оточуючого світу, яке йому запропонує мовець.

Гармонійна роль мовлення – у необхідності забезпечення найкращого взаєморозуміння між людьми, конструктивного вирішення конфліктів, об’єднання учасників спілкування.

Риторика не є замкнутим в собі знанням. Це не тільки академічна дисципліна, предметом вивчення якої є теоретичні питання ораторства. Це й прикладна дисципліна, що має на меті виховання вмілого промовця, який би володів прийомами ораторського мистецтва.

Тому риторика тісно пов’язана з іншими науками. Мовознавство озброює її знанням законів, за якими формується й розвивається людське мовлення.

РИТОРИКА (грецькою rhetorike – «ораторське мистецтво») є науковою дисципліною, котра вивчає закономірності зародження, передачі і сприйняття гарної мови та якісного тексту.

Від свого виникнення у стародавні часи риторика сприймалася лише у прямому значенні терміна – як мистецтво оратора, мистецтво усного публічного виступу. Широке осмислення предмета риторики є надбанням більш пізнього часу. Сьогодні при необхідності відрізнити техніку усного публічного виступу від риторики в широкому значенні для визначення першої використовується термін ораторія.

Традиційна риторика (bene dicendi scientia «наука про гарну мову») була протипоставленою граматиці (recte dicendi scientia – «науці про правильну мову»), поетиці і герменевтиці. Предметом традиційної риторики, на відміну від поетики, були тільки прозаїчна мова і прозаїчні тексти. Від герменевтики риторику відрізняв переважний інтерес до переконливої сили тексту і лише слабко виражений інтерес інших компонентів його змісту.

У часи Стародавньої Русі існував цілий ряд синонімів із ціннісним значенням, що характеризували володіння мистецтвом гарної мови: благоязычие, доброречие, красноглаголание, хитрословие, златоустие і, нарешті, красномовство. Ціннісний елемент тоді включав і морально-етичну складову. Риторика вважалася не тільки наукою і мистецтвом гарної ораторської мови, але і наукою, і мистецтвом приведення до добра, переконання у гарному за допомогою мови.

Морально-етичний компонент у сучасній риториці зберігся лише у спрощеному вигляді, утім деякі дослідники не полишають спроб відновити його значення.

Розходження у визначенні предмету і задач риторики протягом її історії зводилися, по суті, до розходжень у розумінні того, яку саме мову варто вважати гарною та якісною. У підсумку, склалися два основних напрямки.

Перший напрямок, що йде від Аристотеля, пов'язував риторику із логікою і пропонував вважати гарною мовою переконливу, ефективну мову. При цьому ефективність теж зводилася до переконливості, тобто до здатності засобами мови завоювати визнання (згоду, симпатію, співчуття) слухачів, змусити їх діяти певним чином. Аристотель визначав риторику, як «здатність знаходити можливі способи переконання щодо кожного предмета».

Другий напрямок також виник в Стародавній Греції. До числа його засновників відносять Сократа і деяких інших риторів. Представники цього напрямку були схильними вважати гарною багато прикрашену, пишну, побудовану по канонах естетики мову. Переконливість мови ще мала значення, але вже була не єдиним і не головним критерієм її оцінки.

Традиційно розрізняються загальна і приватна риторика. Загальна риторика становить науку про універсальні принципи і правила побудови гарної мови, що не залежать від конкретної сфери мовної комунікації. Приватна риторика розглядає особливості окремих видів мовної комунікації у зв'язку з умовами комунікації, функціями мови і сферами діяльності людини. У сучасній риториці термін «загальна риторика» має також друге значення – один із напрямків нової риторики. 

В античних підручниках риторики розрізнялися три функціональні типи мови: дорадча (схиляюча або відхиляюча), судова (обвинувальна або захисна) і урочиста, церемоніальна або показова (хвалебна або засуджуюча) мова. Дорадча мова використовувалася у політичному красномовстві. Вона повинна була виходити із ціннісних категорій корисного і шкідливого. Судова мова ґрунтувалася на категоріях справедливого і несправедливого, а церемоніальна – на категоріях гарного і паганого. Протягом Середньовіччя переважним видом красномовства було церковне красномовство, що виходило із категорій бажаного чи небажаного Богові.

У новий час статус різних сфер соціальної комунікації відносно