- Що треба робити сьогодні нам, українцям, в умовах зростаючої інформаційної та культурної агресії з боку іноземних держав, щоб зберегти свою ідентичність?

- У першу чергу нам треба бути українцями, відчувати себе господарями на своїй землі. Коли я кажу про українців, то я маю на увазі українців не лише за етнічними ознаками, а й тих громадян України інших національностей, які вважають цю землю своєю Батьківщиною. Для тих, які зараз при владі, ця земля нічого не значить. Вони покористуються владою і всіма благами, що вона дає, і втечуть на літаках за кордон. А ми залишимося. Тому нам зараз треба думати про майбутнє своєї держави, незалежність якої нам дісталася нелегко. За цю незалежність свого часу полягли сотні тисяч українських синів і дочок, про її незалежність мріяли класики української літератури від Григорія Сковороди до Тараса Шевченка. Ми вже багато зробили для представників національних меншин, які проживають в України. Треба щось робити і для українців, щоб українці не почували себе в Україні національною меншиною, як, на жаль, є тепер. Треба обирати українську владу!

Мово , наша мово,
Зоре світанкова.
(В.Сосюра)

Наша Батьківщина-Україна. Вона дуже велика: охоплює територію від сивих Карпат до Донбасу. Луганський край – світанок нашої Вітчизни, Карпатський край – її захід. Одна країна, єдина, Соборна. Врешті-решт, здійснилась вікова мрія нашого страждального народу. Колись сполячені, знівечені, зрусифіковані – об'єдналися. Одна Батьківщина, немає окупантів. Здавалося б: живи і дбай про майбутнє, збагачуй традиції, розвивай духовне. Так, саме – духовне. Бо живемо в страшний час, коли духовне знецінюється. Відомо, що найвищою ознакою нації є її мова. “Без мови рідної, юначе, й народу нашого нема”, – писав полум’яний патріот – поет В. М. Сосюра. Але що ж це діється тут, на Батьківщині славного поета?

І, взагалі, як різняться люди однієї і тієї ж країни, що живуть у крайніх точках її?

Одні оберігають мову рідної землі, а інші не тільки нею не користуються, але навіть соромляться, нехтують.

Зрозуміло, що три сотні літ рабства в складі Російської імперії наклали страшний відбиток на розвиток мови рідної землі, на всіх східнян України. Але не краще було на Заході. Тож чому там так кревно бережуть національне, мову, а у нас нівечать, вимагають, щоб мова окупантів, російська мова, була затверджена як державна.

Безперечно, треба знати багато мов. Народна мудрість гласить: стільки ти знаєш мов – стільки разів ти людина. Але мову рідної землі кожен з нас повинен використовувати щодня, не соромитися її. А це значить: розвивати себе духовно, зберігати національне, бо мова – це душа народу.

ЛІТЕРАТУРА

1. Геродот. Історії в дев’яти книгах. – К., 1991.

2. Мишанич Степан. Павло Чубинський – автор українського гімну. – К., 1998.

3. Наливайко Степан. Таємниці розкриває санскрит. – К.: Просвіта, 2000.

4. Погребенник Федір. Велика й трагічна історія пісні-гімну “Ще не вмерла Україна”. – К., 1991.

5. Пыпин А.Н. История русской этнографии. – СПб., 1891. – Т.3.

6. Рудницький Степан. Огляд національної території України. – Берлін, 1923.

7. Сніжко Валерій. Назовемся України вірними синами // Кіевлянинъ. – 2001.

8. Чубинский Павел. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. – С.-Петербург, 1872г.

9. Шевченко Тарас. Юродивий. – К.: Держ. вид-во худож. л-ри, 1949. – Т.1. С 539-541.