Правопис закінчень іменників, власних і загальних імен у кличній формі та звертаннях

Іменники чоловічого року ІІ відміни в кличній формі закінчуються на –у (-ю), -е.

Іменники твердої групи з суфіксами –ик, -ок, -к(о) та деякі мішаної групи з основою на шиплячий (крім ж) мають закінчення – у: батьку, синку.

Іменник м’якої групи мають закінчення –ю: кобзарю, Костю, секретарю.

Іменники чоловічого і жіночого роду І відміни та іменники жіночого роду ІІІ відміни в кличній формі закінчуються на –о (тверда група), -е, -є, -ю: дівчино, Миколо.

Іменники І відміни м’якої та мішаної груп, а також іменники ІІ відміни мають закінчення –е (-є) радосте, Марія, надіє.

Іменники І відміни м’якої групи, що означають жіночі і чоловічі пестливі імена, або загальні назви, мають закічення –ю: матусю, Галю, Олю.

У звертаннях, що складаються з двох власних імен (імені та по батькові), обидва слова мають закінчення кличної форми: Іване Миколайовичу, Галино Василівно.

У звертання. Що складаються з двох загальних назв в однині кличну форму можуть мати обидва слова або тільки перше: пане бригадир (е), пане директор (е).

У звертаннях, що складаються із загальної назви та прізвища, кличну форму має лише загальна назва. Прізвище виступає у формі називного відмінка: пане Шевчук, пані Анрієнко.

Звертання, що складається із загальної назви і власного імені, кличну форму має загальне слово, а власне ім’я може мати кличну форму і форму називного відмінка: друже Ярослав(е), сестро Ярино (а).

Звертання – це слово чи словосполучення, що називає особу чи предмет до якого звертається мовець. На письмі виділяються розділовими знаками. Найчастіше звертання виражаються кличною формою:

Зоре моя вечірняя, зійди над город!

У документах найчастіше використовуються слова – звертання, які виражають форму ввічливості: шановний, вельмишановний, Ваше високродстойносте. Також звертаннями виступають офіційні слова звертання: пане, добродію, друже...

Вокативні речення-звернення

Вокативне речення складається тільки з одного звертання, і називаючи адресата мови, передає якісь почуття: докір, радість, обурення, незадоволення, заборону, оклик.

Характерними особливостями цих граматичних конструкцій є те, що в них вживаються тільки назви осіб у кличній формі або у формі названого відмінка. Це, переважно, власні імена або іменники, які означають осіб за їх сімейними стосунками (мамо, дядька, донько, брате).

Особливу роль у вокативному реченні відіграє інтонація, з її допомогою передаються спонукання і різні емоційні реакції. З семантико-граматичного боку вокативні речення – нерозкладні. Ні, сестронько моя, ніяке зілля не загоїть мого горя (біль). Яринко! Люба моя, квіточко моя, зоре моя! (виражається любов).

Професіоналізм

Професіоналізм – це слова, якими користується окрема група людей певної професії: театр, клоун, клоунада.

Професіоналізми виникають, коли якась спеціальність чи фах, вид занять не мають розвиненої термінології (мисливці, рибалки). Друга група професіоналізмі – це загальнозрозумілі слова, які не є літературними. Знати мову професії – означає знати лексику, логіку вислову, структуру формулювань. У літературній мові немає абстрактних іменників у множині, а у професійній мові вони трапляють. Часто слова позначають наявність якихось однак (якісний, кваліфікований). Означають високий рівень.

У межах одного колективу, однієї спеціальності творяться слова – професіоналізми за допомогою префіксів:

до – дообладнати сцену

недо – недоучив, недоспівав, не дотанцював

за – за процентувати (проставити проценти)

над-, понад – понадплановий, надспіваний за доп. Суфіксів:

ість – пливучість;

ація – девальвація.