РЕФЕРАТ

на тему:

„Культура мовлення – складова загальної культури людини”

ВСТУП

Сучасне суспільство не може існувати без мови – найважливішого засобу спілкування, засобу вираження думок та передачі досвіду сучасникам і нащадкам. Мова – наше національне багатство, тому на перший план виходить питання культури мови. Серед них головними є питання оволодіння правилами граматики, правопису, вимови й наголошення. Величезне значення має також вивчення й правильне використання мовних засобів вираження думки залежно від мети й змісту висловлювання.

Правильність мови – це насамперед дотримання тих літературних норм, які є усталеним зразком, еталоном для носіїв цієї мови.

Культура мови якнайщільніше пов‘язана з дотриманням літературних норм слововживання – з семантично точним і стилістично доречним вибором слова, з граматично й стилістично правильною сполучністю слів. До порушення норм слововживання може призвести змішування близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів(паронімів: дільниця – ділянка; громадський – громадянський), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння буквального значення рідковживаних чи застарілих слів, неправильне вживання запозичень, порушення норм сполучності тощо. Кожна освічена людина має дотримуватись культури своєї мови, а особливо це стосується спеціалістів, які повинні не допускати мовних помилок у своїй сфері діяльності.

КУЛЬТУРА МОВИ — дотримання усталених мовних норм усної і писемної літ. мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування. Наука про Культуру мови — окрема галузь мовознавства, яка, використовуючи дані історії української літературної мови, граматики, лексикології, стилістики, словотвору, виробляє наук, критерії в оцінці мовних явищ. Важливими складовими частинами Культури мови є ортологія, стилістика мови (функціональна й експресивна оцінка мовних засобів), стилістика мовлення (ступінь доцільності використання мовних засобів у тексті). Головне завдання Культури мови — виховання навичок літературного спілкування, пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматиці оформленні мови, у вимові та наголошуванні, неприйняття спотвореної мови або суржику. Низька Культура мови характеризується порушенням правил слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Наприклад, помилково вживають вислови добро пожалувати замість ласкаво просимо, підписка газет замість передплата газет, дякувати його замість дякувати йому; неправильно наголошують слова: рублю, пи'шу, підймо замість роблю', пишэ, пндемо. Ознакою низької Культури мови є оглушення дзвінких приголосних у кінці слів і складів, м’яка вимова шиплячих, коли вимовляють дуп зам. дуб або чьому, шчьо замість чому, що.

Культура мови оцінюється щодо точності, ясності, виразності, стиліст. вправності, майстерності мовця у використанні лексики, граматики синонімів, у доборі варіантів висловлювання тощо. Існують, зокрема, синтаксичні засоби увиразнення ораторської мови — риторичні питання, звертання до слухачів, різноманітні форми діалогізації мови, які надають оратор. стилеві емоційності, невимушеності, жвавості. Висока Культура мови означає володіння стиліст, багатством мови, уникнення у мовній практиці газетних штампів, канцеляризмів, діалектизмів, досягнення такої усної і писемної форми спілкування, яка б найповніше, найточніше передавала зміст думки. Мовні стереотипи, недбалість у висловленні — це бідність думки. Культура мови безпосередньо пов’язана із станом нормування, кодифікації літературної мови, відбитим у словниках, граматиках, практичних курсах мови. Регулювальна функція Культура мови полягає, зокрема, в досягненні діалогу рівноваги між нормативною та історичною граматикою, між практичними і теоретичними курсами мови. Вона по-різному реагує на закономірності усної мови і писемної мови. Культура усної мови — це традиції усного спілкування освічених кіл суспільства, багатого на варіанти порівняно з культурою писемної мови. Культура мови — категорія оцінна, але індивідуальні смаки, уподобання мають грунтуватися на суспільній мовній практиці. Основи Культура мови закладаються у дошкільному та шкільному вихованні. Тут формується мовний етикет, засвоюються зразки мовної поведінки, відшліфовані в процесі культурного спілкування носіїв мови. Індивідуальна робота над Культурою мови триває протягом усього свідомого життя мовця.

Виховання Культура мови — це розвиток чуття мови у процесі пізнання найкращих художньо-естетичних, зразків мови, засвоєння мовно-культурних традицій народу. В широкому розумінні Культура мови передбачає високий рівень національно-мовної свідомості індивідів, їх дбайливе ставлення до рідного слова, усвідомлення його значення для розвитку інтелектуальної та емоційної культури нації.

Культура мови як соціолінгв., етнопсихолінгв. дисципліна залежить від мовної овиполітики, суспільні функцій мови, поширення престижу літературної мови через освіту, театр, видавничу діяльність, засоби масової інформації. Культуромовний підхід до літературної писемної практики започатковується в перших словниках, граматиках, автори яких (Памво Беринда, Лаврентій Зизаній, П. Білецький-Носенко та ін.) орієнтувалися на певні зразки, вибираючи їх із можливих варіантних форм, підкреслюючи специфіку української серед інших мов. Культура української мови утверджувалася завдяки таким працям, як «Грамматика малороссийскаго нарЂчія» О. П. Павловського (1818), дослідженням Я. Головацького, П. Житецького, К. Михальчука, А. Кримського та ін. Становленню лекс. норм української мови сприяв «Словарь української мови» за ред. Б. Грінченка (1907 — 09).

З 20-х pp. 20 ст. активне обговорення питань нормалізації української мови супроводжувалося появою перекладних термінології словників, практичних курсів української мови, посібників з Культури мови, серед них праці О. Курило, М. Сулими, С. Смеречинського, М. Гладкого, Є. Плужника, В. Підмогильного. Аналізові літературних норм української мови було присвячено зб. «Культура української мови» (1931). Загальнолітературна норма утверджувалася в працях І. Огієнка. Вчений звертався до питань становлення і розвитку літературної мови, обґрунтовував специфіку синтакс., лекс., правописної норми тощо. Кодифікації літературних норм у 30 — 40-і