План

1. Функціонально-стильові особливості медичного мовлення.

2. Медичне словотворення в Україні

3. Нормативний аспект терміносфери медичного тексту

Список літератури.

1. Функціонально-стильові особливості медичного мовлення

Суттєвою ознакою української лексики, що визначає її стильове розмежування, є багатофункціональність. Українська літературна мова з часу надання їй статусу державної використовується в різних сферах суспільного життя, серед яких чільне місце займає ділове, професійне спілкування.

Функціонально-стильові особливості фахового медичного мовлення визначаються насамперед взаємодією наукового та ділового стилів мови, вживанням мовних засобів (фахових термінів) високого ступеня стандартизації, точністю формулювань. Тому цілком природно, що наукові терміни перебувають у центрі уваги, коли йдеться про стильові аспекти медичного фахового мовлення.

Медична лексика є однією з найдавніших фахових термінологій; вона формувалась на власній мовній основі, засвоюючи все те, що на час її творення виробила світова цивілізація. Медична термінологія не є сталою системою, вона живе, змінюється, пристосовується до потреб сучасності. Історія розвитку медицини, зміна наукових поглядів, інтеграція та диференціювання наукових дисциплін, культурні зв'язки, вплив лексико-семантичної системи мови - все це знайшло відображення в стилістичній неоднорідності медичної термінології.

Це явище певною мірою пов'язане з походженням сучасної української наукової термінології, яка пройшла досить довгий і складний шлях розвитку - від термінологізації спільнослов'янських і давньоруських загальновживаних слів, прямого запозичення лексичних одиниць з латинської, грецької та західноєвропейських мов до вироблення власних найновіших словотворчих моделей з використанням як національних, так і інтернаціональних терміноелементів. Усе це сприяло поділу медичної лексики на так звану народну та професійну з відповідними ознаками певної стильової приналежності.

Первісно-народна лексика була представлена національними коренями й охоплювала назви частин та органів людського тіла. Перші книги з народної медицини, так звані “Травники” та “Лікувальники”, фактично фіксували результати різноманітних спостережень щодо лікувальних властивостей рослин та їхньої дії на організм людини. Аналізуючи тексти цих перших медичних довідників з характерним для них використанням національної медичної лексики, обґрунтованістю рекомендацій, точністю та конкретністю викладу, можемо дійти висновку , що маємо ознаки стилю, певним чином наближеного до науково-публіцистичного.

Внаслідок розширення міжнародних контактів та впливу інших культур почали з'являтися перекладні й оригінальні медичні джерела латинською та грецькою мовами, які пізніше функціонували як навчальні посібники з медицини. Латина поступово ставала єдиною мовою професійних лікарів, обслуговуючи сферу наукового та ділового спілкування, тим часом як загальновживана народна медична лексика була поширена тільки серед народних знахарів, де переважав розмовний стиль мовлення.

Однак та народна медична лексика, яка збереглася, скажімо, на кінець Х1Х - початок ХХ ст. все ж таки була значно численнішою, ніж сучасна, оскільки саме вона задовольняла потреби медичної комунікації в площині “лікар-пацієнт”. Це дає підстави вважати, що подальший розвиток національної медичної термінології шляхом розширення сфери її функціонування сприяв би стильовому збагаченню українського фахового медичного мовлення в цілому. Але, на жаль, цього не сталося…

Процес розширення сфери вжитку національної медичної лексики, безпосередньо пов'язаний із розвитком українського медичного термінотворення, розпочався в другій половині Х1Х ст. з організацією Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка у Львові. Він був спрямований на розвиток власне українських медичних термінів із урахуванням усіх особливостей мовного процесу. З 1917 - 1918 рр. у зв'язку зі становленням різних форм української державності спостерігався активний розвиток національної термінології. У словниках того часу відбилося прагнення їх укладачів максимально повно подавати питому народну українську лексику або, в разі відсутності потрібних українських слів, творити їх із морфем української мови, намагаючись уникати запозичень. Таким словником став “Російсько-український медичний словник”, виданий у 1920 р. під головуванням проф. Корчак-Чепурківського. Але в сумнозвісні 30-ті роки з'являються спеціальні бюлетені, у яких друкувалися цілі низки слів (медичних термінів), що підпадали під заборону. Були вилучені з ужитку такі слова, як ломець (ревматизм), гнояк (абсцес), ядуха( сильна задишка), навіювання (гіпноз) тощо. Стилістично збагачена вже на той час українська медична національна лексика була повністю знекровлена і майже зникла з фахового спілкування.

2. Медичне словотворення в Україні

Активне медичне словотворення в Україні розпочалося у 90-х рр. ХХ ст. разом з активізацією національного відродження в усіх галузях. Подібні явища свого часу переживала більшість країн світу. Так, наприклад, у Німеччині вже в 50-х рр. медична термінологія була переведена на національну основу; у США після другої світової війни теж мали місце схожі процеси. Більшість держав світу має свою національну термінологію, яка обслуговує різні стилі мовлення. Таке засилля латини, як у нас, спостерігалося лише в країнах колишньої соціалістичньої співдружності та деяких скандинавських.

У цивілізованому світі національна мова обслуговує всі сфери життя і, зокрема, медичне фахове спілкування. Тому подібні процеси в українській мові є природними й необхідними, хоча й пов'язані з величезними труднощами, оскільки мова живе за своїми законами. Щоб слово мало довге життя, воно повинно бути милозвучним (тобто вписатися в мелодику певної мови), лаконічним, інформативним, не створювати недоречних асоціацій. Існує правило - термінологічні словники повинні бути схвалені комітетом з наукової термінології НАН України. Тільки тоді можна уникнути помилок, зайвої синонімії та стилістичної недоречності у вживанні термінів.

Стилістична неоднорідність певною мірою визначає і характер лексико-семантичних відношень у медичній термінології, зокрема такі явища, як синонімія та паронімія, котрі, на противагу загальній лексичній системі, для термінології небажані: подвійність, множинність називання не є характерною ознакою терміна як мовної одиниці. Однак мовна реальність дає підстави й для інших висновків. Насамперед, не можна поза увагою залишати той факт, що однією з