Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов.

А як актуально вони звучать і досі!

Звинувачення у націоналізмі у ті страшні часи було рівноцінне смертному вирокові. А мужній співець “робітничої рані”, В. Сосюра писав крамольні: “Розстріляне Відродження”, “Юнакові”, “Мазепа”... Вірш “Юнакові” адресований молодим. А значить і нам, прийдешньому поколінню:

Листку подібний над землею,

Що вітер з дерева зрива,

Хто мову матері своєї,

Як син невдячний, забува.

Ці палкі слова немовби написані зараз, так вони актуальні.

Роль слова, рідної мови в житті народу присвячує В.Сосюра поезію “Я знаю силу слова”, що ввійшла до збірки “Поезія не спить”.

У ній Сосюра створює персоніфікований образ слова, яке проникає до людських сердець швидше від проміння. Завершується вірш метафоричним образом.

“Ти квітка у любові, в ненависті ти – штин”.

Ми щасливі і горді тим, що на білому світі є справжнє диво калинове – наша співуча українська мова, є розкішний мистецький світ, витворений розумом і серцем славних синів і дочок.

Нам, українця, треба леліяти рідну мову, плекати її, вчити своїх дітей, онуків, правнуків, - усе робити для розквіту українського слова, пісні, красного письменства.

Можуть гинути села й міста, палаци й собори, буває – навіть гинуть могутні держави, однак ці втрати не завжди обривають саморозвиток народів. Бо вони – лише окремі грані їх життя.

Інакше з мовою, що є синтезом почуттів і роздумів, моралі й етики, мрій і діяльності людей в усіх сферах життя. Тому мова – витвір і одиниць, і маси – не має початку і кінця, вона невіддільна від народу – носія мови. Гине народ – гине й мова, і так само гине мова – гине народ.

Відродження української літератури й мови прийшло з творчістю великих майстрів слова Г.Сковороди, І.Котляревського, І.Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, П.Гулака-Артемовського і особливо Тараса Шевченка.

Шевченкова мова – зразок найпильнішої уваги творця до народного слова. Саме тому Кобзар став основоположником нової української мови, предтечею її сучасного розвитку. На струнах своєї поетичної кобзи він відтворив чудовий мелос української мови, пісенний її лад, багатство образних засобів.

Мова для Шевченка – це найвищий дар людини й народу, талісман їхньої долі, таланту, безсмертя.

Ну щоб, здавалося, слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б’ється – ожива,

Як їх почує!

Для нього мова була материнською піснею і молитвою над колискою, шепотом гаю, величчю неба, ревом Дніпра і солов’їною піснею, радістю кохання, відчаєм покритки, жертвою, любов’ю матері, мужнім покликом до борні і свободи.

Розуміння ролі мови в житті народу визначає й естетичне кредо лесі Українки, М.Коцюбинського, В. Винниченка, П.Тичини, О.Довженка, М.Хвильового, Л.Малишка, М.Рильського, О.Гончара, М.Стельмаха, молодших провідних митців слова – Д.Павличка, Ліни Костенко, В.Симоненка, Б.Олійника, І.Драча, М.Вінграновського, Г.Тютюнника.

Ось слова П.Тичини про мову:

Бо то не просто мова звука,

Не словникові холодини –

В них чути труд, і піт, і муки,

Чуття єдиної родини.

Одна в них спільна чути нитка

Від давнини і до сьогодні.

Всі були нашого народу пішли, може, від того, що наші працівники не рішили питання мови і стали орати чужий переліг. А між тим народом, що жив тисячі літ і творив свою мову, і говорили нею покоління. Докладаючи кожне свою цеглину, сей народ мав право сподіватися, що до нього заговорять його мовою. І той, хто ся зробить, хто зуміє зібрати скарби тої мови і вернути їх самому народові в облагородженій формі, - той тим самим вживає для своїх творів такого цементу, котрий не дасть їм розвалитися віки.

Всі ми знаємо врочистий епічний тон нових дум. Щось величне, з крищі куте, щось божественне й піднімаюче чується в них. І можна їх наслідувати двояким способом. Можна характеристичні слова, вирази, комбінувати їх більш-менш зручно і зліпити, зрештою, щось подібне до дум. А можна зовсім їх не наслідувати, не ставити ні одного взятого з дум слова – і все ж наблизитися до первотвору ближче і вірніше, ніж при першім способі.

Багато митців-письменників допомагали кожному народові розвинути його мову і тим високого підносили його угору серед інших народів бо немало славиться поміж людьми той народ, у якого мова розвинута та збагачена творами всякого письменства.

Мова така ж жива істота, як і народ, що її витворив, і коли він кине свою мову, то вже буде смерть задля його душі. Смерть задля всього того, чим він відрізнявся від других людей. Він повинен уде загинути – стати іншим народом.

Мова це дума народу, Це проста і разом з тим правдива істина. Якщо забувається мова, то народ, який користувався цією мовою, зникає, але не фізично, а морально. Українська мова – одна з найкрасивіших і милозвучніших мов світу. Багато різних письменників з усього світу прославляють українську мову. Ось деякі вислови з цього приводу: “Мова – це зброя”, “Не бійтесь заглядати у словник, це пишний яр, а не сумне провалля”. Художню культуру людства, його мораль і естетичність український народ збагатив своїми історичними піснями і думами. Ми винні втратити таку гарну мову, бо світ втратить одну з кращих перлин свого скарбу.

Адже мова народна – це золотий запас душі народу, з якою виростаємо, якими живемо і завдяки якому маємо право і гордість милуватися рідним народом.

Список використаної літератури

Полянська-Василенко, Історія України, К. Либідь, 1985.

Чак Є.Д., Барви нашого слова, К. Радянська школа, 1989.

Плющ М.Я.,