До цього слід додати, що процес безпрецедентної деперсоналізації й уніфікації суспільного життя у мовній сфері виявились у семантичному спустошенні й фальшуванні цілих лексичних пластів, передусім тих, що використовувались у пропаганді.

Мовний ідеал, якого прагнув режим, досить чітко сформулював акад. Білодід у праці "Язык и идеологическая борьба" (К., 1974, с.62): "Существует единый, однозначный украинский литературный язык с его установившимися нормами, который устраняет потребность в каких-то "вариантах", делает несостоятельными всякие вымыслы о них".

Українська мова, отже, зазнала впливу настільки руйнівних процесів, що після проголошення її державною на порядку денному постає питання відновлення її у функції рідної мови для значної частини українців.

Всі наші проблеми пов'язані з тим, що ми не можемо сформулювати статус української мови так, як це сформульовано, наприклад, у Федеральній цільовій програмі мовної політики Росії: "В системі освіти російська мова посідає особливе місце: в різних геополітичних, етно- і соціолінгвістичних умовах вона виступає як рідна мова російського народу, як державна мова Російської Федерації, як мова міжнаціонального спілкування".

Треба сказати, що з усіх сфер суспільного життя, в яких побутує національна мова, найважливішою для її існування і розвитку є родинно-побутова сфера. Побутова мова спілкування – це та перша мова, яку дитина засвоює в родинному колі і за допомогою якої вона пізнає світ. Вона формує елементарні структури мислення і світосприйняття.

Незважаючи на те, що ця мова проста і конкретна, вона посідає центральне місце в системі мовних стилів. Якою б розвиненою не була мова, якщо вона виходить з ужитку в родинно-побутовій сфері, то поступово відмирає.

Головним супротивником у справі реабілітації української у функції рідної виступає сформована російськомовна атмосфера наших міст, що породжує ефект мовного диктату середовища. Адже згідно з законом соціалізації "жодна з осіб не може ізолюватися від реакції на неї навколишніх осіб, яка впливає на її поведінку та видозмінює останню на всіх стадіях життєвого циклу" (1). Українське урбаністичне середовище створює психологічно комфортні умови для російськомовної частини населення і дискомфортні для тих, хто зберігає вірність рідній мові. Говорити українською в усіх ситуаціях міських контактів означає повсякчас долати опір мовного середовища. Можна сказати, що мовно-культурна атмосфера наших міст зробила російську мовою пристосування, а українську мовою протистояння.

Звичка користуватися російською в побуті при вимушеному переході на українську в професійній діяльності породжує явище так званої "дерев'яної мови", мови, що їй бракує природності вимови, виразності, гнучкості, достатнього лексичного запасу. Пародійні рядки Олександра Ірванця "Як ти звучиш калиново-дубово, рідна моя українськая мова" асоціюються саме з таким поширеним типом мовлення, пов'язаним з натужним внутрішнім перекладом з російської.

Обмежене використання української в усному спілкуванні гальмує і ускладнює справу оздоровлення інших стилів, зокрема адміністративно-ділового і, особливо, наукового як незалежних, заснованих на власному ґрунті мовних утворень. Внесення змін в наукову термінологію, необхідність припинення практики калькування російської термінології, завдання адаптації навали англомовних запозичень, зумовленої новими політичними умовами, – все це потребує повноцінного функціонування української мови не тільки в писемній, а і в усній практиці наукового спілкування. Без нього переважна більшість слушних рекомендацій в галузі термінотворення зависає в повітрі.

І все ж, незважаючи на нинішні деформації мовної ситуації, справа витіснення чужої мови з українського урбаністичного простору належить до цілком реальних завдань. У всякому разі для досягнення успіху вона вимагає від нашої еліти значно менших зусиль, ніж цього потребувало, приміром, від ізраїльської еліти завдання відродження івриту у функції державної мови Ізраїлю.

Маємо, принаймні, два потужних джерела опору у протистоянні духовному й ментальному поневоленню, що продовжується дотепер внаслідок збереження влади в руках колаборантської еліти. Перше – це наявність території, де державна мова побутує в усій повноті функції. Друге джерело становить літературна форма нашої мови.

Попри ту руйнацію, якої зазнала українська мова у XX ст., вона зберегла повновартісним і неушкодженим один надзвичайно важливий в житті суспільства стиль – художній. Як і розмовно-побутовий, він належить до базових у стильовій мовній системі. Але якщо перший охоплює прагматичні сфери життя, то другий належить царині мистецтва слова. Художній стиль є найбагатшим на засоби вираження, головна його роль – культуротворча. Відомий вислів Гайдеґґера "Мова, яка прагне охопити буття в усій його повноті, перетинає кордони вічності" стосується передусім літературної мови. Ці слова цілком можна віднести і до української мови, її літературна форма розвинена, багата і досконала.

Як зазначає Емануїл Райс у статті, присвяченій творчості Володимира Свідзинського "Зростаюча шляхетність мови поширює межі свідомості і збільшує певність своїх сил у людей, які нею говорять. Вони зважуються на те, що давніше здавалося їм неможливим, навіть у ділянках, які на перший погляд не мають з літературою нічого спільного. Виробленість мови вдосконалює життєвий звичай великих центрів і сприяє швидкому зростанню точної та абстрактної думки. "Доктор Серафікус" Домонтовича був неможливий у країні, яка говорить мовою епохи І.Котляревського або Г.Державіна. В якій би ділянці думка не працювала, вона живиться сугестіями даної літератури" (2).

Головним завданням нашої мовно-культурної політики має стати якнайширша популяризація через засоби масової інформації української культури і державне сприяння розвиткові усіх її форм. І, звичайно, показ телевізійної продукції інших країн в україномовних перекладах.

На сьогодні формування в масовій свідомості престижного образу нашої культури, для якого вона має всі підстави, заблоковано дозволеною владою московською експансією в інформаційно-культурний