Втім, серед україномовної міської інтелігенції, дедалі численнішої протягом останнього часу, виникла й інша функція суржика. Як проникливо зауважив Ю. Шерех-Шевельов, “в обставинах двомовності українського великого міста українська інтелігенція, говорячи по-українському, залюбки вдається до русизмів як емоційно забарвлених жаргонізмів. Явище протилежне селянському суржикові. Там настанова русизмів – піднести стиль, тут знизити”. На потвердження цієї тези наведемо ще одну цитату з роману Оксани Забужко “Польові дослідження з українського сексу” (пересипаного англійськими, польськими, російськими та “блатними” включеннями): “набиваються, натрушуються, як пух у ніздрі, напохватні чуженецькі слівці і звороти… – і мусиш – або повсякчас провадити в умі розчисний синхронний переклад, що звучить вимушено і ненатурально, – або ж приноровлятися, як усі ми, самим голосом брати чужомовні слова в лапки, класти на них такий собі блазнювато- іронічний притиск як на забуцім-цитату (наприклад… “Ти себе що “побєдітєльніцей” почуваєш?”)”.

Досі ми говорили про українсько-російський суржик. Але, на теренах Галичини місце російських історично посідали польсько-німецькі, Закарпаття – мадярські, а Буковини – румунсько-німецькі вкраплення. Сьогодні, за умов, коли польська політична зверхність давно перестала бути пекучою проблемою, говірка львівських напівбогемних “кнайп” сприймається нами як ще одна риса місцевого шарму. Але якихось шістдесят років тому ситуація була докорінно іншою, і місцеві патріоти гнівно таврували чужинецькі нашарування в мові. Не менше суржикових рис притаманно й мові української діаспори, чистотою якої (на противагу зросійщеній “підсовєтській” мові) ця “діяспора” вельми пишається.

Втім, зі здобуттям Україною політичної незалежності й підвищенням статусу і престижності української мови, ситуація українсько-російського суржику трохи змінилася. До нього стали охочіше звертатися серйозні письменники. В останніх повістях Валерія Шевчука “Горбунка Зоя” (Сучасність, №3, 1995) та “Сім тітоньок великого музиканта” (Березіль, №12, 1996) ретельно виписано мовний статус кожного персонажа, й незрідка трапляються ремарки типу “говорила вона суржиком, але більш російським, аніж українським” чи “хлопчик, до речі, говорить досить правильно українською”. Суржиком охоче послуговуються письменники покоління вісімдесятих – чи то для характеристики окремих персонажів, чи то продукуючи цілісні, іноді досить великі “суржикові” тексти (новели Богдана Жолдака “Маня чи Таня”, “Про ізвращенцьов”, “Яловичина”, “Нікада впрєдь”, п’єси Леся Подерев’янського тощо).

Нарешті, суржик посів значне місце в молодіжній субкультурі, куди він почав проникати ще з сімдесятих на рівні андеґраунду і де остаточно ствердився на першій “Червоній руті” 1989 року (тексти “Братів Гадюкіних”, “Сестрички Віки”). І слід визнати, що ці калічені, огидні з погляду пуриста рядки на кшталт “я хочу бути твоїм антрацитом, ти будь моїм отбойним молотком” зробили для пробудження української свідомості в поколінні тінейджерів значно більше, аніж вірші лауреатів про “калиново-солов’їну мову”. Причина цього феномена доволі проста: старші школярі й учні ПТУ раптом виявили, що українська мова анітрохи не гірше від російської обслуговує їхні нехай справді обмежені духовні попити, а суржик надавав текстам ще й відтінку забороненої пікантності.

Нарешті, якщо досі суржик був лише перехідним етапом на шляху від української до російської, то тепер він дедалі частіше стає перехідною станцією у зворотньому напрямкові. Зразків можна навести надзвичайно багато: від скандально-соковитої (на першому році головування в парламенті) мови Івана Степановича Плюща, що за пару років зробилася цілком нормативною, до віддрукованих на звичайній машинці оголошень на парканах на кшталт: “Обьява. Проводимо благоустрій дачних участків по западному стілью, або на замовлення”. І не варто кпити з цих невідомих авторові “благоустроїтелів” з Боярки. Якщо їхній бізнес піде пристойно (сподіваємося, що з успіхом економічних реформ так воно й станеться), то за два-три роки вони друкуватимуть вже значно респектабельніші оголошення на доброму папері й доброю мовою.

ЛІТЕРАТУРА

1.Райзберг Б.А., Лозовский Л.Ш., Стародубцева Е.Б. Современный экономический словарь. – М.: ИНФРА-М, 1996 – 496с.

2.Мочерний С.В. «Економічний словник-довідник» з серії “Nota bene!”.

3.Ганич Д.И., Олейник И.С. Русско-украинский и украинско-русский словарь. – 5-е изд., стер. – К.: Рад. Шк., 1991.-560с.

4.Мельничук О.С. Словник іншомовних слів.- К.:Головна редакція української радянської енциклопедії АН УРСР, 1975.

5.Російсько-український словник для ділових людей / Тараненко О.О., Брицин В.М.; за редакцією О.О. Тараненка. – К.: Укр. Письменник, 1992. –