міфологічна функція мови збереглася з доісторичних часів, коли люди вірили у слово як у реальне дійство, здатне зупинити небажаний хід дій, побороти злі сили, підкорити природу своєї волі. Ця міфологічна сила слова знайшла широке відображення в українському фольклорі: закликаннях, шептаннях, чаруваннях, виливаннях, ворожіннях, казаннях, переказах, легендах. В них надзвичайною силою наділяються окремі слова, вирази за певних умов та їх виголошення. У словесному світі зміщуються межі реального та уявного. Нині у зв’язку з поширенням теорії біологічного поля людини, позитивної і негативної енергії, екстрасенсорики набуває нових імпульсів міфологічна функція мови.

Одиниці мови по різному беруть участь у виконанні функцій мови. Так комунікативну функцію мови виконує речення, його називають комунікативною одиницею мови. Проте й інші одиниці мови беруть участь у комунікативній функції, але не як окремі комунікативні одиниці, а як одиниці нижчих порядків, як будівельний матеріал мовної структури й системи. Номінативна функція лягає на слова, лексичні словосполучення, фразеологізми. В експресивній, волонтативній функціях задіяна лексика з емоційним, вольовим значенням. У виконанні інших названих функцій беруть участь усі одиниці мовних підсистем із різною мірою продуктивності.

Мова і мовлення.

Усе те, що пересічні мовці розуміють під словом мова, насправді є власне мовою і мовленням. Розмежування мови і мовлення теоретично обґрунтоване швейцарським лінгвістом Ф.деСосюром – одним з найвідоміших теоретиків мовознавства й основоположників сучасного етапу в мовознавстві.

Незаперечним фактом є те, що існує єдина українська мова. Однак кожен із тих, для кого українська мова є рідною, користуються нею по-своєму. Мовець бере з неї все (всього він не може засвоїти за життя), а лише те, що йому вкрай необхідне і відповідає його мовним уподобанням. Іншими словами, кожного мовця характеризує власне мовлення, яке є унікальним, неповторним.

Мова – система одиниць спілкування і правил функціонування. Іншими словами, мова – це інвентар (словник) і граматика, які існують у потенції, в можливості.

Мовлення – конкретно застосована мова, засоби спілкування в їх реалізації. До мовлення належить говоріння (мовний акт) і результати говоріння (текст). Правомірно говорити про мовлення окремої людини, про мовлення молоді, усне побутове мовлення, художнє мовлення тощо. Усе це – різне використання можливостей мови.

Для того щоб краще зрозуміти різниць між мовою і мисленням, ФдеСосюр наводив аналогію з шахами. Шахова дошка , шахові фігури та правила шахової партії – мова, конкретне розігрування шахової партії – мовлення.

Загалом мову і мовлення розрізняють за такими параметрами:

Мова – явище загальне, абстрактне, мовлення – конкретне. Загальне (мова) реалізується в тому, що його можна чути, записати на магнітну стрічку, бачити і прочитати (якщо йдеться про текст). Мову безпосередньо спостерігати неможливо. Саме тому лінгвіст має справу з мовленням. Завдання лінгвіста “добути” з мовлення мову.

Мова – явище відносно стабільне, довговічне, загальноприйняте; мовлення – динамічне (рухливе), випадкове і унікальне. Так, наприклад, сучасна українська літературна мова охоплює період від І.Котляревського до наших днів. Її норми є відносно стабільними й загальноприйнятими. У мові немає помилок, у ній усе правильно. У мовленні люди можуть припускатися помилок. Мову можна порівняти з написаною композитором симфонією. Під час виконання симфонії (мовлення) хтось із музикантів помилково може “взяти” не ту ноту. Зрештою, і весь твір по-своєму може бути “проситаний” і зінтерпритований диригентом. Унікальність мовлення полягає у своєрідному використанні мовних засобів, у вживанні оказіональних слів, словоформ, словосполучень тощо.

Мова – явище психічне, а мовлення – психологічне. Мова існує в індивідуальних мозках, у душах, у психіці людей, які становлять певну мовну спільність. Мовлення, крім психічного, має ще фізичний аспект, пов’язаний з його походженням і сприйманням. Особливо помітний цей аспект при звуковій характеристиці мовлення. Мовлення може характеризувати за темпом, тембром, привабливістю, гучністю, артикуляційною чіткістю, акцентом.

Мовлення – лінійне, мова – нелінійна. Мовлення розгортається в часі. Для того щоб вимовити якусь фразу, потрібен певний часовий проміжок, бо слова вимовляються послідовно одне за одним. А в мові всі звуки, слова, словоформи тощо існують одночасно. На відміну від мовлення, мова має ієрархічну будову.

Дехто з мовознавців протиставляє мову мовленню, як соціальне індивідуальному. Насправді і мова і мовлення – явища соціальні, бо основна функція мови – бути засобом спілкування, і люди розмовляють (користуються мовленням) не для того, щоб демонструвати своє вміння говорити, а щоб передати комусь якусь інформацію. Щоправда, мовлення має й індивідуальний аспект. Воно є індивідуальним за виконанням , завжди належить конкретним людям. Індивідуальність мовлення проступає у відборі мовних елементів, в улюблених синтаксичних конструкціях, у частотності вживання мовних засобів, у мимовільних чи навмисних порушеннях мовних норм тощо.

З історичного погляду мовлення первинне, а мова вторинна. Спершу виникали в мовленні окремі слова, фрази тощо, а згодом із фактів мовлення склалася мова. З погляду сучасності, навпаки, мовлення твориться з фактів мови: для вираження думки мовець відбирає з мови необхідні мовні одиниці й оформляє їхню фразу за наявними в мові граматичними правилами.

Однак слід пам’ятати, що мова і мовлення тісно пов’язані між собою і мова не тільки породжує мовлення, стримує його непинну стихію, а й живиться ним, змінюється, розвивається під його впливом. У мовленні з’являється нове оказіональне, яке з часом може проникнути в мову, стати фактором мови.

Мовленнєву діяльність, а саме психічні закономірності породження і сприйняття мовлення, механізми, які керують цими процесами і забезпечують оволодіння мовою, а також мовну здатність людини