чи цивіліза-ції», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх члену-вання на діалекти». По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей» та лінгвіс-тичній географії, які намагались перебороти кризу від-ходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвива-ється та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу».
Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознав-ством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зі-ставлення його з іншими елементами. Отже, несуттє-вою є природа мовної одиниці; важлива її протиставленість іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як реляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умова-ми гри він нічого для гравця не становить; він стає реа-льним і конкретним елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно пов'язаний [...]. Будь-який предмет, що не має з ним жодної подібності, може бути ототожнений із конем, як-що йому буде надано ту саму значеннєвість».
У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє та-ким прикладом: французьке слово mouton за значен-ням збігається з англійським sheep «баран», однак зна-ченнєвість у них різна, бо м'ясо з барана у французькій мові позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській) іншим словом — mutton «ба-ранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість од-ного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний підхід Соссюр дійшов висно-вку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей висно-вок був оцінений неоднозначно.
Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Сос-сюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійно-му характері мови, коли мовні елементи вишиковують-ся один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам'яті). Згодом останні стали називати парадигматичними. Відповід-но до цих відношень Соссюр у науці про мову виокре-млює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».
Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найва-жливішою знаковою системою. Під знаком він розу-міє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а по-няття й акустичний образ. Цей останній є [...] психіч-ним відображеням звучання, уявленням, яке ми отри-муємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначувальним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і позначуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо сто-совно вираженого поняття позначувальне є вільно виб-раним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.
Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро-нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до ньо-го. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхро-нічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники по-рівняльно-історичного мовознавства досліджували мо-ву в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнен-ня послідовно і надає йому значення методологічного принципу.
Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхроні-чну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімна-зій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвісти-ка відводила надто велике місце історії, тепер їй доведеться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідом-лювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не пропові-дує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіра-лі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].
Уведення протиставлення синхронії й діахронії ко-рінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгві-стиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лін-гвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.
Не можна погодитися лише з тезою Соссюра про системність синхронії і