Створив чимало оригінальних гравюр на міді й дереві Адам Гочемський, що працював у 1770-1790 рр. Для цього гравера властивий широкий діапазон тематики, жанрів і техніки виконання. Він робив титули, фронтиспіси, сцени, ландшафти, сатиричні картини, оздоблюючи своїми ілюстраціями не тільки богослужебні, а й світські та наукові видання, наприклад, перший на Україні лікарський підручник А. Крупинського (1774). Особливою популярністю користувалася гравюра А. Гочемського “Облога Почаєва турками”, в якій уславлено звитяжність захисників міста від татаро-турецьких загарбників.

Для його світосприймання властива пильна увага до зображення правдивих життєвих ситуацій, побутових реалій.

Наприкінці 18 ст. в оздобленні почаївських друків певне місце посідають офорти. Деякі з них виникли під впливом офортів Рембрандта та його послідовників. Як і на картинах Рембрандта, у почаївських майстрів світло зосереджено на найважливішій частині композиції. Так, наприклад, у сцені “Різдво Богородиці” (Служебник, 1791) добре висвітлено лише немовля, на інших постатях ледь помітне тремтіння світла. Вся сцена оповита атмосферою спокою, значимості події – народження дитини. Серед інших оздоб цього Служебника привертають увагу “Іоанн Златоуст” А. Гочемського, “Воскресіння” та “Благовіщення”.

Це були останні твори почаївських граверів у стилі барокко. В Західній Європі панував уже інший стилістичний напрям, що грунтувався на естетичних засадах класицизму, для якого характерні симетрія і рівновага у композиції, наслідування зразків античного мистецтва. Представником цього напряму був Федір Стрельбицький, діяльність його припадає на 1773-1802 рр.

Друга половина 18 ст. була завершальним етапом у розвитку давньої української гравюри. Криза феодального суспільства та його ідеології позначалась на всіх сферах духовного життя. Здобуті в процесі розвитку художні засоби лягли в основу формування української реалістичної графіки 19 ст. Уже народжувалося нове мистецтво – світське за своїм спрямуванням, романтичне за емоціональним забарвленням. Але в історичному його розвитку стилістичні переходи не були різкими й раптовими. На зміну стилю барокко приходять ще вибагливіші, ще розкішніші форми рококо (у пізніх гравюрах Г. Левицького, А. Козачковського, Я. Кончаківського) або спокійні, врівноважені пропорції класицизму – у почаївських граверів, зокрема, у Ф. Стрільбицького, а також у рисунках києво-печерських майстрів. В граверстві поряд з тим, видимо, була широко представлена течія, репрезентована народними картинками, що відповідали смакам широких мас.

У вітчизняній гравюрі кінця 18 ст. дедалі чіткіше виявляється тенденція слідувати за академічним рисунком, роль якого зростає не тільки в традиційних мистецьких центрах (Київ, Львів, Чернігів, Почаїв, Жовква), але й в багатьох нових. Академізація гравюри, як і всієї української графіки, зумовлена також прагненням молодих художників здобути освіту у відомих Академіях мистецтв Петербурга, Відня, Рима, Флоренції, Кракова.

Оздоблення українських стародруків свідчить, що протягом усього свого історичного розвитку український народ перебував у ідейно-мистецьких зв”язках з російським і білоруським народами. Своїми досягненнями вони взаємозбагачувались. Друкована книга, її оформлення й ілюстрування відіграли велику прогресивно-освітню роль, вкарбовували в умах людей гуманістичні ідеали. Українське книгодрукування мало також тісні взаємини з друкарством інших слов”янських та західноєвропейських країн. Отже, плідний і конче необхідний для духовного життя культурно-мистецький діалог нашого народу з іншими відбувався постійно.

Високий художній рівень українських стародруків поклав помітний карб на подальший розвиток друкарського й графічного мистецтва, його образи й форми і досі виявляють вплив на творчість митців книги.