У курсі синтаксису ці відомості закріплюються і поглиблюються. Крім того, в учнів формується поняття про роль інтонації і порядку розташування елементів як засобу вираження смислових і граматичних зв'язків між мовними одиницями, а також удосконалюється уміння користуватися цими засобами.

Синтаксичними одиницями є форма слова (оскільки вона зумовлена синтаксичною функцією і синтаксичними зв'язками з іншими словами), словосполучення, член речення, речення, текст (як сукупність тематично, функціонально і граматично об'єднаних речень). Основними є словосполучення і речення, які найбільш виразно характеризують рівні синтаксичної системи.

Розділ 2. Мова творів Коцюбинського

“Безмежно люблячи рідну Вкраїну, її народ та мову, він знайшов засоби перейняти й наші дитячі серця, примусив полюбити України, довів і переконав, що українська мова – це не “мужицька” мова, а мова, якою говорить великий народ”.

Микола Мельников

Михайло Коцюбинський, один із найвидатніших представників українського художнього слова, пройшов складний творчий шлях, перш ніж піднятися до вершин мовної і художньої майстерності.

Мовна практика Коцюбинського — один з яскравих прикладів широкого підходу до розвитку літературної мови. Не заперечуючи ваги різних стилів української літературної мови, слів-новотворів, оригінальних виразів, конструкцій, він головним джерелом збагачення мови літератури вважав загальнонародну розмову.

Кожний персонаж у Коцюбинського має свою окрему мову, він індивідуаль-ний до найтонших дрібниць. Описаний індивід зазнає переживань при дуже напружених нервах, коли вони реагують на зовнішні показники. Для Коцю-бинського це були дуже важливі думки, і він враховував їх у своїх імпресіоністи-чних творах.

Вершка своєї сили прозова мова досягла в писаннях Михайла Коцюбинського (1864-1913). У нього завжди мова барвиста, щиропритаманна українська фразеологія, а словник багатий, стиль писання легкий, захоплюючий, чим Коцюбинський більш в’яжеться вже з письменниками новішого часу.

Він єдиний в нашій літературі сміліше подав руку до мови галицької («Тіні забутих предків» 1911 р.), й умів її по-мистецькому поєднати з мовою наддніпрянською. Великий мистець слова, Коцюбинський був глибоким і в психологічному змалюванні дієвих осіб, і в опису краси природи.

Багато цікавого про вивчення М.Коцюбинським особливостей української мови і його ставлення до цих особливостей дає аналіз мовних поміток, зроблених ним у книжках власної бібліотеки.

Наполеглива праця над мовою дала прекрасні плоди. Вже в перших друкованих творах М.Коцюбинського – вірш «Наша хатка» (1890), оповідання «Харитя», «На віру», «Ялинка», «П’ятизлотник» (1891-1892), «Маленький грішник» (1893) – зовсім мало нестилістичних діалектизмів. У нього були свої улюблені слова, вирази і навіть форми подільського (і в цілому – південно-західного) походження.

Наприклад, у повісті «Fata morgana», зокрема в її другій частині, де, як відомо, широко використано матеріали про події на Чернігівщині, зустрічаємо ряд слів, звичайних для подільських говірок: обора, обрік, ванькирчик, хустя, трусок, лейбик, ногавиця, напрасний (швидкий), зборня та інше.

Улюбленим у М.Коцюбинського є прислівник південно-західного походження потому. Часто, як і його сучасники, він уживає діалектизми год, город, і тільки в пізніших його творах появляються рік, місто.

Як і в деяких інших письменників дожовтневої епохи, у М.Коцюбинського зустрічається написання типу вибірати, хтіти, згук, баркан (паркан), лаба (лапа), м’ясо, верхівля, веселійший. Вживається сполучник аж у значенні поки («Ледве діждалась, аж смеркне…»), прислівники типу даремне, ясне та інші форми і звукові варіанти, що було наслідком невпорядкованості норм тодішньої літературної мови.

Ряд питань розвитку української мови письменник порушує в своїх художніх творах.

Устами дядька з автобіографічного оповідання «Дядько та тітка» молодий М.Коцюбинський розповідає, як служба в тодішніх канцеляріях робила з людей духовних калік: «Чорнильна душа була в мене. Опріч казенщини – там губернських та сенатських відомостей – і у руки нічого не хтілось брати. А як візьмеш, було, книжку, то такою вона дивною здається. Читаєш, читаєш – двадцять разів перечитуєш, а все нічого не второпаєш, ніби не нашою мовою написана. А там простісінька річ по-простому й написана». Образи таких канцеляристів, які зневажали свій народ, з презирством ставилися до його мови, не раз виводили в своїх творах дожовтневі письменники, починаючи від М.Котляревського.

Мовне розшарування, що породжувалося класовими інтересами, показано у «Ціпов’язі». Письменник з досвідом учителя показує, якою важкою і безплідною була наука в старій школі, де вчили нерідною мовою.

Складне коло літературно-мовних питань прагне показати письменник у казці «Хо». Любов до рідного слова пронизує його етюд «На крилах пісні».

2.1. Роль діалектизмів та художніх засобів

Композиція твору «Тіні забутих предків» складається з низки епізодів, що передають дух гуцульського життя, органічний зв’язок з природою, язичницьку суть вірувань, звичаїв та обрядів цього народу.

Використовується вживання образів у контексті фольклорного матеріалу Гуцульщини, висловленого колоритною мовою, сповненою численних діалектизмів. Причому деякі слова вживаються паралельно з синонімічними. Наприклад, в одному епізоді описується, як Іван «сідав десь на узбіччі гори, виймав денцівку (сопілку) і вигравав немудрі пісні, яких навчився од старших». А потім ми дізнаємось, що він зігрів на денцівці те, що грав щезник, - на флоярі. Тому зрозуміло, що є щось спільне в цих словах. Широко використовуючи лексику гуцульського краю, М.Коцюбинський інколи вміщає в дужках пояснення слова. Наприклад: «Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім…» Або: «Одного разу він покинув свої