Друга функція - експресивна. Вона полягає в тому, що мова є універсальним засобом вираження внутрішнього світу індивіда. Вона дає можливість перетворити внутрішнє, суб'єктивне, доступне до сприйняття. "Говори - і я тебе побачу", - стверджували мудреці античності. Кожна людина - це цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, у сферах інтелекту, емоцій, волі. Але цей світ скритий від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше володіння мовою, тим виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Теж саме можна сказати і про народ, націю.

Третя функція - ідентифікаційна. Спілкуватися за допомогою якоїсь мови можуть лише носії цієї мови. Тільки для них вона є засобом ідентифікації, ототожнення в межах певної спільноти. Ми відчуваємо свою спільність та єдність і з тими, що жили задовго до нас і житимуть після нас. Щоб почуватися десь як в дома необхідно спілкуватися, причому так щоб спілкування не потребувало зусиль, було майже інстинктивним. Таке спілкування забезпечується, природно, рідною мовою. Мова інтегрує суспільство.

Ще стародавні греки глибоко усвідомлювали, що таке мова, як консолідуючий засіб. Афіни запевняли Спарту, що ніколи не стануть зрадниками еллінської єдності - "єдності крові і єдності мови" (Геродот).

Мова поєднує людей більше ніж класова, партійна, релігійно-конфесійна приналежність, більше ніж історія народу, а іноді навіть більше, ніж етнічне походження. Вчений і письменник А.Кримський, письменниці Марко Вовчок і Наталена Королева, поет Юрій Клен, військовий діяч і поет Василь Вишиваний, політичний діяч В'ячеслав Липинський, педагог-просвітитель Софія Русова та багато інших - не мали в собі ні краплини української крові, але українська мова кревно поєднала їх з нашим народом і його духовністю. Четверта - гносеологічна. Мова є засобом пізнання світу. Людина на відміну від тварини, користується не тільки індивідуальним досвідом, але й усім тим, що досягли її попередники та сучасники, тобто суспільним досвідом. Вона має два види пам'яті: емоційну і логічну. Перша формується на початкових стадіях розвитку індивіда, формування другої завершується на сьомому році життя - тоді, коли завершується і мовне формування людини, що свідчить про їх тісний взаємозв'язок. Людині ніколи не треба починати пізнання світу з нуля. Досвід суспільства закодовано і зафіксовано у мові, в її словнику, граматиці, фраземіці, а за наявності письма також - у деталізованому вигляді - у текстах. Пізнаючи мову, людина пізнає світ у баченні саму цієї мовної спільноти.

"Межі моєї мови означають межі мого світу", стверджував Л.Вітгенштейн.

Кожна мова є неповторною картиною світу, і тому зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людства про світ, звужує його досвід.

Гносеологічна функція мови полягає не тільки в кумуляції, накопиченні досвіду суспільства. Мова є засобом мислення, формою існування думки. Отже, у пізнанні нового, раніше невідомого, вона є обов'язковим чинником. П'ята - мислетворча функція. Суто людське мислення, понятійне, - це оперування поняттями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати. Крім того, у процесі мислення ці поняття зіставляються, протиставляються, поєднуються, заперечуються, порівнюються тощо, для чого в мові існують спеціальні засоби. Тому мислити - означає оперувати мовним матеріалом. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється. Або й дошкульно: видно з мови, якої ти голови.

Думання відбувається у формах певної однієї мови, здебільшого тієї, яку ми найкраще знаємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має національну специфіку, яка обумовлена національним характером мови. Намагання позбавити людей національних мов і перейти на єдину мову неминуче мало б наслідком стан, про який колись писав Гегель: "Коли всі мислять однаково, значить ніхто не мислить". І мав рацію Г.Брох: хто вбиває дух - вбиває слово, а хто оскверняє слово - оскверняє дух, бо вони нерозривні.

Окрім цих, найголовніших є ще ряд не менш важливих функцій. Але перелічені найголовніші мовні функції, усвідомлення яких суттєво впливає на ставлення до мови, глибину і повноту її використання.

"…Мова діє в усіх сферах духовного життя як творча сила, і якщо далі прослідкувати цю проблему, то важливість мови стане ще більш очевидною. Той хто не схильний настільки поціновувати мовний влив серед форм знання, має постійно розмірковувати, як далеко зайшли б ці форми знання, коли б мови не було взагалі"(Л. Вайсгербер).

"Із слова починається людина, із мови починається мій рід". Таке народне твердження чітко відображає нерозривність творення етносу з появою мови. Етнос (народ) - це замкнута система дискретного типу із власним органічним і оригінальним світоглядом, здатна до саморозвитку і досягнень у різних галузях духовної та матеріальної культури.

У своєму розвитку людство пройшло низку форм об'єднання в етнічні спільноти: рід, плем'я, народність, нація. На кожному з цих етапів мова забезпечувала цілісність спільноти, була засобом передавання набутого досвіду в пізнанні світу, ставала одним із основних об'єднуючих факторів при творенні спільноти вищого рівня.

Доля кожного етносу, тобто народу, органічно переплетена з долею його мови. Історія засвідчує численні приклади того, що із зникненням мови зникає і етнос. Мова є органічним атрибутом народу.

Народ, який не має спільної літературної мови, є недозрілою нацією, бо мова завжди була важливим чинником сили та висоти культури кожного народу.

І.Огієнко вважав, що лише за умови наявності окремої мови є і окремий народ, що "Рідна мова - то найголовніший наріжний камінь існування народу як окремої нації: без окремої мови немає