ми ні на хвилину не сміємо спускати з ока своєї мовної бази — отієї народньої мовної стихії, що одна дає животворчу силу всій культурній надбудові" (Гладкий, 1927, 70)[1]. Вчення про культуру мови не обмежується описом мовної структури, яка склалася. Для того, щоб бути перспективним, воно повинно враховувати зовнішні, нелітературні впливи на традиційну норму, спиратися на об'єктивну картину еволюції літературної мови. Саме у такому контексті слід розуміти тезу В.В.Виноградова про те, що вчення про культуру мови "поширюється і на ті соціально-стилістичні сфери мовного спілкування, які в даний момент ще не включені в канон літературної мови і в систему літературних норм" (Виноградов В.В., 1964, 6). Сфери мовного спілкування, які мають перспективу ввійти у літературний вжиток, належать до периферії літературної мови, де побутують просторіччя, територіальні говори, професійні та соціальні жаргони. Проблеми мовної культури даної мови в окремі періоди її історичного розвитку завжди висвітлювалися з погляду літературної мови щодо нелітературних утворень. Сьогодні в цьому плані активно послуговуються соціологічним поняттям мовної ситуації.
6. Метамова теорії мовної культури.
Метамова теорії мовної культури в її сучасному стані об'єднує: 1) поняття і терміни загальної теорії мови: система мови, літературна мова, стиль, текст, норма, варіант, варіантність, мовні засоби, мовна діяльність; 2) терміни й поняття окремих мовознавчих дисциплін, зокрема зі сфери лексикології і стилістики: жаргонізм, мовний штамп, кліше, стилістично забарвлене слово; зі сфери лексикографії: нормативний словник, словник труднощів слововживання та ін.; 3) поняття і терміни власне сфери культури мови: кодифікація, кодифікована норма, національна мовна норма, нормативність мови, перспективність кодифікації, імперативні норми, диспозитивні норми, узус, комунікативні якості мови, дискурс мовної особистості. Окрему групу термінів мовної культури складають утворення, які у лінгвістичній літературі тривалий час вживались нетермінологічно, виражаючи оцінку різних якостей мови, наприклад: правильність, логічність, точність, доречність, чистота, виразність мови та ін.
Доказом існування сьогодні хоча й не цілком сформованої метамови культури мови можна вважати те, що між термінами встановились семантично-дериваційні відношення. Наприклад, родовидовими відношеннями пов'язані терміни "понятійна точність мови" — "предметна точність мови", "доречність мови" — "ситуативна доречність мови" та ін. Наявні семантичні парадигми термінів, побудовані на основі антонімічних відношень ("стабільність — динамічність норми", "сильні — слабкі норми", "офіційна — неофіційна кодифікація" та ін.) і синонімічних відношень ("багатство — різноманітність мови", "кодифікація — нормалізація — стандартизація", "кліше — стереотип — штамп", "володіння мовою — лінгвістична компетенція", "мовна поведінка — мовна діяльність", "формування мовної особистості — мовне виховання" та ін.).
7. Зв’язок культури мови з іншими дисциплінами.
Культура мови пов'язана з багатьма іншими науками. Насамперед з такими лінгвістичними дисциплінами, як сучасна літературна мова даної нації, історія цієї мови, стилістика, лексикографія.
Стосовно культури української мови курс сучасної української літературної мови служить базою для синхронного вивчення норм літературної мови на всіх мовних рівнях. Історія літературної мови дає змогу розглядати лінгвістичні одиниці в діахронічному аспекті, простежувати становлення, зміни й тенденції розвитку літературних норм. Стилістика, розробляючи питання функціональних стилів мови, надає в розпорядження культури мови свій термінологічний апарат, стилістично диференціюючи одиниці різних мовних рівнів. Дотримання стилістичних норм — одна з чисельних вимог культури мови. Спільною справою культури мови та лексикографії є створення нормативних словників-довідників, які об'єктивно відображають функціонування й неухильний розвиток літературних норм.
Простежується зв'язок теорії мовної культури з рядом суміжних дисциплін: зокрема, з літературознавством (значення художніх засобів для образності мови), педагогікою (формування мовної особистості, мовне виховання), методикою мови (мовна освіта), логопедією та риторикою (оволодіння технікою публічного виступу), психологією (психологічні особливості мовця, вплив мови (слова) на психіку людини, мовна поведінка), психолінгвістикою (мовна діяльність, тезаурус мовної особистості), соціологією (соціальні ролі мовців, які визначають комунікативнодіяльнісні потреби особистості), соціолінгвістикою (вплив на мовну поведінку соціальних чинників, класифікація мовних ситуацій), логікою (коли йдеться про комунікативну якість логічності мови), естетикою (коли йдеться про комунікативну якість естетичності мови), філософією (мовна свідомість індивідуума, його самосвідомість), загальною теорією культури, тому що культура певного соціуму, духовна культура мовної особистості детермінують великою мірою і мовну культуру.
Література:
1. Федик О. Мова як духовний адекват світу (дійсності). – Львів: Місіонер, 2000.
2. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. – Львів, 1990.
3. Муромцева О. Г., Жовтобрюх В. Ф. Культура мови вчителя. – Харків: Гриф, 1998. – 205 с.
4. Пентилюк М. І. Культура мови і стилістика. – К.: Вежа, 1994. – 240 с.
5. Струганець Л. Культура мови. Словник термінів. – Тернопіль, 2000.
6. Струганець Л. В. Теоретичні основи культури мови. – Тернопіль, 1997.
7. Новое в зарубежной лингвистике: Выпуск 20. – М., 1988.
8. Актуальные проблемы культуры речи. – М., 1970.
9. Васильева А. Н. Основы культуры речи. – М., 1990.
10. Головин Б. Н. Основы культуры речи. – М., 1988.