Про прізвища

Упродовж кількасотлітньої розкиданості нашого народу по різних державах українські прізвища зазнавали російщення, полонізації, мадяризації та іншої денаціоналізації, тобто втрати національного обличчя. Особливо модним цей процес був у Московській імперії до- і пожовтневих часів: Майборода ставав Майборода, Сірко — Сєрков, Дубина —Дубін, Федйна — Федін, Гайовий — Гаєвой, Кучма — Кучма, Олексійчук — Алексєйчук тощо.

Більшість носіїв таких прізвищ протестувала й протестує проти спотворення. Але окремі власники прізвищ-покручів (здебільшого люди з утраченим національним корінням) задоволені такими метаморфозами і з гордістю заявляють: «А в міня так записано в паспорті, прошу не перекручівать!» Як ото Голохвостий із п'єси «За двома зайцями»: «Натурально мая хвамілія Ґалахвастов, ето необразованиє мужики перекручівають!»

У засобах масової інформації можна натрапити на багато спортворених прізвищ. Існує кілька способів перекручення.

Перший. Зміна наголосу, що робить прізвище (на думку його носія) не схожим на слово-апелятив: Баран, Коваль, Кравець, Лопух, Дубіна, Драбіна (хоч усі, безперечно, здогадуються, що йдеться про такі слова, як баран, коваль, кравець, лопух, дубина, драбина й под.). Отже, наголошуймо правильно — Баран, Коваль, Кравець, Лопух, Дубина, Драбина. Так ведеться в усіх цивілізованих народів, що не соромляться рідної мови. Скажімо, жодному з німців не спадає на думку міняти наголос у слові Bauer (селянин), коли воно вживається як прізвище.

Другий. Прикметникові прізвища набувають неукраїнського звучання: Рябой, Рудой, Сухой, навіть Швидкой. Оскільки таких парадигм відмінювання немає в українській мові, то відмінювати, либонь, треба Рябоя, Рудоя, Сухоя, Швидкая? Щоб уникнути таких парадоксів, варто повернутися до звичайних українських форм Рябий, Рудий, Сухий, Швидкий.

Третій. Заміна закономірного звука і на недоречний у таких позиціях є (е): Бєлік, Бєлошапка, Вєнік, Гнєдаш, Охремчук, Пасєка, Сєрік, Стрельчук, навіть Поехало. Аби не нагадувати подруги Голохвостого Проні Прокопівни, котра казала, що вона не Сіркова, а Сєркова, носіям згаданих прізвищ краще надати їм літературного українського звучання: Білик, Білошапка, Віник, Гнідаш, Охрімчук, Пасіка, Сірик, Стрільчук, Поїхало.

Четвертий. Уставляння зайвих звуків, зміна закінчень: Гавва, Ліппа, Салло, Куппо, Неллін, Дьяченко, Третьяк, Ільєнко, Касьяненко, Татьянич, Ульяненко. За допомогою цих хитрощів можна (але чи варто?) затемнити зміст хіба що в прізвищі Неллін (від нелин — дуб, що не линяє, тобто не скидає листя на зиму). Щодо решти — всім одразу спадають на думку слова ґава, липа, сало, купа, дяк, третяк, Ілля, Касян, Тетяна, Уляна. Не смішімо ж людей і пишімо: Ґава, Липа, Сало, Купа, Нелин, Дяченко, Третяк, Іллєнко, Касяненко, Тетянич, Уляненко.

П'ятий. Нехтування правила чергування о з г. Бєловол, Рябоконь, Кот, Поп, Дробноход. Виходить, що для того самого слова існують різні правописи, залежно від виконуваних ним функцій? Але така практика суперечить «Українському правописові», тому слід писати Біловіл, Рябокінь, Кіт, Піп, Дрібнохід (не забуваючи, однак, про чергування — Біловола, Рябоконя, Кота, Попа, Дрібнохода).

Шостий. Винайдення нових антропонімічних суфіксів: Калініченко, Резніченко, Огороднік, Вєдєніч, Варєнік, Кірік, Мечніков і под. В українській мові закономірними є суфікси -ик, -ич, після голосних -їк, -їч (Котик, Галич, Слоїк, Груїч); суфіксів -ік, -іч немає. Тож правильні написання згаданих прізвищ такі: Калиниченко, Різниченко, Огородник, Веденич, Вареник, Кирик, Мечников.

Сьомий. Написання на кшталт: Дєнісов, Данілов, Лебедев, Шумілова, Архіпова. Жодними міркуваннями внутрішньомовного характеру такого виправдати не можна. У близькоспоріднених мовах (і не тільки в слов'янських), які користуються однією графікою, основи спільних слів пишуться однаково, а вимовляються по-різному, згідно з законами кожної мови. Скажімо, ім'я Ізаура французькою мовою пишеться Isaure, португальською Isaura, а вимовляється відповідно Ізор та Ісаура. Тож нам треба писати Денисов, Данилов, Лебедев, Шумилова, Архипова, бо вимова типу Лебедев, Дєнісов — справжнє знущання з фонетичної системи української мови.

Перелічені сім способів не-вичерпнуть списку перекручень українських прізвищ. Є такі спотворення, що не вкладаються в жодні рамки: Алексєєнко, Алексієнко, Аніщенко, Вєрємєєнко, Гріщук, Зимніч... Найсумніше в цьому, ще раз наголошу, те, що носії прізвищ змирилися з перекрученням їх. Одні вперто повторюють, що в них «так записано в паспорті», інші намагаються навіть застосувати власну етимологію: мовляв: Грищук походить не від Гриш-ко, а від гріх, Зимнич не від зимний (як Дивнич від дивний, а Білич від білий), а від зима й ніч (але ж тоді відмінювати прізвище Зимніч треба Зимночі, Зимніччю), Куцовіл не від куций віл, а від куца воля, через це — Куцевол. Затемнюють прозору етимологію, наводять туману, якщо висловлюватися фразеологізмами.

Не варто обстоювати спотворені історичними обставинами форми прізвищ. Треба відродити справжні прізвища, як і цілу націю. Це явища одного порядку.

Чимало непорозумінь маємо з відмінюванням українських прізвищ. Здавалося б, тут усе зрозуміле: чоловічі прізвища відмінюються всі, жіночі також усі, крім тих, які закінчуються на приголосний та на о: Іван Кушнір, Петро Левченко, Євген Покотило—Івана Кушніра, Петра Левченка, Євгена Покотила, але Марія Кушнір, Ганна Левченко, Катерина Покотило — Марії Кушнір, Ганни Левченко, Катерини Покотило і т. д. Однак нерідко трапляються випадки, коли чоловіки - носії українських прізвищ на кшталт Бойко, Вареник, Лихопій запевняють, що їхні прізвища не відмінюються і пишуть: виступ Василя Бойко, спортивні успіхи Максима Вареник, заява Миколи Лихопій.

На прізвища, як і на решту слів, поширюються фонетичні, граматичні та інші мовні закони. Якщо в нашій мові в загальних назвах наявні випадні голосні е та о (голець