Чорносотенець професор І.Сікорський поширював думку: українська і російська мови ніби-то різняться фонетично (фізично), але збігаються духом (психологічно). Існування паралельних мов є розкіш, якої природа не терпить. Отже, українську мову треба заборонити.

Оскільки повного паралелізму між мовами насправді ніколи не буває, то в радянські роки українську мову почали "паралелізувати" до російської, щоб не лише російським шовіністам, а й українцям вона видалася непотрібною.

"Та ось я перед вами російськомовний українець. Як запхали мене в сім років у російську школу, а потім у російський інститут, так і став я російськомовним",— пише відомий публіцист Володимир Коваленко.

На окупованій Польщею Волині, Поліссі й Холмщині у міжвоєнний час не було жодної української школи. У Галичині відкрити початкову українську школу можна було за умови, що в населеному пункті мешкає мінімум 25% українців і коли було щонайменше 40 нотаріально засвідчених заяв батьків. Щоб відкрити польську школу (при костьолі) достатньо було двох польських сімей на село.

У відносно ліберальний (геноциду таки не було) хрущовсько-брежнєвський період кількість дітей, що навчались в українських школах, неухильно зменшувалась. Цей процес продовжувався аж до самого скону СРСР. Якщо в 1985—1986 навчальному році українською мовою навчалось 48,2% дітей республіки, то в 1990—1991 році частка таких дітей зменшилась до 47,9%. За п'ять років "перебудови" приріст контингенту російськомовних учнів перевищив приріст українськомовного контингенту в 2,7 раза.

Коли врахувати, що українці складають нині майже 73 % населення України, то кожна третя українська дитина позбавлена можливості навчатися рідною мовою. Жодної української школи немає в Криму, де проживає щонайменше сімсот тисяч українців. У процентому відношенні це більше, ніж росіян в Україні в цілому. Однак за кримським ''Законом про освіту" обов'язковим предметом є лише російська мова, а українська, як і кримськотатарська, вивчатиметься "за бажанням". Задовольнити це "бажання" можливості немає, тому що українська мова у шкільних навчальних планах відсутня, є тільки один урок літератури — на вибір між українською і кримськотатарською.

Уявімо собі подібне ставлення до російської школи і російської мови! Як на це реагували би російські парламентарі, російський уряд та інші захисники прав "русскоязычного населения"! Українці ж мовчать. Мовляв, не те було — в кущах пересиділи. Дай Боже пересидіти і на цей раз. Може, й справді "хто терпен — той спасен"?

Немає або майже нема українських шкіл у містах Сходу і Півдня України, що зовсім не заважає російським ура-патріотам лякати публіку українізацією і боротись за ... права російської мови, або, як вони делікатно висловлюються, "за пропорційність мов".

Хай би вони краще звернули увагу на таку пропорцію. У Донбасі серед науковців українці становлять лише 15% (Р.Лях), хоча в загальній кількості населення відсоток українців перевищує цифру 50 (насправді, етнічних українців значно більше, але чимала кількість із них записана росіянами).

У 30-і роки були ліквідовані всі без винятку українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади (факультети) на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході і т.д. Ось як дбала радянська соціалістична вітчизна про розквіт мови одного з "молодших братів". І мало хто з синів "старшого брата" вбачав у цьому несправедливість. "У своїй свідомості росіяни розчинили Україну давно" (А.Стрєляний).

До зниження престижу української мови спричинилася й радянська педагогіка. Викладання рідної мови в школі впродовж багатьох років було організоване в такий спосіб, щоб викликати нехіть і відразу до цього предмету. "В уяві постають потворні картини уроків мови, які деформують дитячу свідомість. Саме тут корені нашого "малоросійства", національної "неповноцінності", національної закомплексованості. ...Дитина має вивчати мову не як збірник правил, а як продукт власної духовної та інтелектуальної діяльності" (М.Турчик, учителька). Може, і не "саме тут" корені нашого малоросійства, але що і "тут теж" — то це безперечно.

Зате для російської мови створювались неабиякі привілеї. 1978 р. (жовтень) ЦК КПРС і Рада Міністрів видали постанову "Про заходи щодо дальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках", у 1983 р. (травень) вийшла постанова "Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік". У постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (травень 1984 р.) "Про дальше вдосконалення загальної середньої освіти молоді і поліпшення умов роботи загальноосвітньої школи" писалося: "У національних школах союзних республік виділяється додатково 2-3 години на тиждень у ІІ-ХІ(ХІІ) класах на вивчення російської мови". На основі цих та багатьох інших постанов партійні органи та урядові структури УРСР розробляли деталізовані заходи щодо подальшого запровадження російської мови, що означало витіснення мови корінного населення.

Оплачувалися ж усі ці заходи, зрозуміло, коштом самих українців. Значною мірою це продовжується й досі.

"Українська держава не повинна фінансувати неукраїнську (а часто — і антиукраїнську) освіту" (Б.Парахонський). З цим не можна не погодитись. Проте українцям не лише в галузі освіти доводиться констатувати: за моє жито та ще й мене бито.

Лінгвоцид через демографічну політику

Демографічна політика щодо нашого народу здійснювалась за принципом, відомим із фольклорного гасла: "хай живе москаль на Україні, а хохол на Сахаліні".

Зараз захисники прав "русскоязычного населения" вимагають запровадження в Україні другої державної мови на тій основі, що в Україні проживає більше одинадцяти мільйонів росіян. До