уваги не береться ні той факт, що росіяни мають державну мову в Росії, ні те, що в Україні вони з'явилися в основній масі зовсім недавно.
У 1742 році в Києві на 20 тисяч мешканців було лише 129 росіян — "великороссийских торговых людей".
Щоб позбавити козаків народної підтримки, а заодно відкрити шляхи на Крим, Катерина II видала у 1762 і 1763 роках два маніфести про іноземну колонізацію України: вербувалися серби, болгари, молдавани, греки, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям давали по 60 десятин землі на душу, звільняли їх на ЗО років від податків, наділяли всілякими пільгами, зокрема правом на купівлю українських кріпаків, яке переходило на їхніх нащадків. Що ж до українців, то вони мали безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків.
1777 року дипломат Бакунін розробив план: заселити кримські степи українцями, на обжиті ними місця переселити росіян із центральної Росії, а татар "вон из Крыма". У здійсненні цього плану брав участь генералісимус А.Суворов, який за лічені дні виселив на півдні України 32 тисячі душі чоловічої статі (інші душі не рахувались).
У 1820 році маркіз Габріель де Кастельно писав про українців: "... Численна ця нація простягається, починаючи від кордонів Орловщини до меж Угорщини і займає, майже без жодної мішанини, Херсонщину, Харківщину, частину Курщини й Вороніжчини, всю Полтавщину, Чернігівщину, Київщину, Поділля, Волинь, частину Мінщини, більшу частину Галичини — і все це населення без жодної різниці в звичаях і норовах". Сьогодні ж нам доводять, що Харків — "исконно русский город", що до Одеси "понаехало хохлацкое быдло" ("Голос України", 7.03.92), що українці Донбасу за своїм характером і звичаями ближчі до росіян, греків і татар, ніж до українців інших регіонів, що українсько-російська етнічна мішанина виникла спонтанно, сама собою.
За законами від 21 листопада 1869 року та 13 червня 1886 року "В десяти Південно-Західних губерніях особам російського походження, виключаючи, однак, місцевих уродженців, надаються доплати...". Це була плата за русифікацію. "І як це не дивно, ще й тепер не скасовано цього закона...",— писав у 1918 році І.Огієнко.
А ось декілька статистичних даних по Донецькій області за радянській період. У 1926 році тут проживало 64,1 % українців і лише 26,1 % росіян. Решту біля 10 % становили інші народи. У 1939 році українці становили 59%, а росяни — 31 %. Як бачимо, сталінський геноцид 30-их років дав свої наслідки. Результативними виявились і дещо м'якіші методи, які застосовувались у республіці пізніше. У 1989 році українців у Донецькій області налічувалось 50,7 %, а росіян — 43,6 %. За 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13,4 %, натомість кількість росіян зросла на 17,5 %.
Про етапи і наслідки демографічної політики в Радянській Україні дає уявлення така статистика:
Рік українців росіян інших
1926 80% 9,2% 10,8%
1959 76,8% 16,9% 6,3%
1970 74,9% 19,3% 5,8%
1979 73,5% 21,1% 5,4%
1989 72,7% 22,1% 5,2%
У 1926 році в Радянській Україні (а це без Галичини, Закарпаття, Волинської і Рівненської областей, без української Буковини і Бесарабії (південної) та без Криму) співвідношення росіян до українців становило пропорцію 1:8,7, тобто на одного росіянина припадало майже дев'ять статистичних українців. Далі пропорція змінювалась таким чином: 1959 рік — 1:4,5, 1989 — 1:3,3. Як бачимо, співвідношення змінилось майже в три рази не на користь корінної нації.
І ще два кількісні показники. Від 1926 до 1989 року російське населення України збільшилось із 2 677 166 до 11 355 582 осіб, тобто на 8 678 416 осіб ( у 4,2 раза), а українське -- після всіх возз'єднань!— з 23 218 860 до 37 419 053 (в 1,6 раза).
До таких наслідків, звісно, призвів не тільки геноцид 30-40-50 років, а й лінгвоцид та етноцид, особливо в сусловсько-брежнєвські часи.
Етнічний склад населення України змінювався не на користь корінної нації найрізноманітнішими методами. Так, лише в 1933 році з Горьковської, Івановської та інших областей було переселено в Україну 117149 осіб. В оперативному зведенні Всесоюзного переселенського комітету при Раді Народних Комісарів СРСР на ім'я начальника ГУЛАГу тов. Вермана повідомлялось: "План перевезення колгоспників на Україну виконано на 104,7%". Оперзведення йшло під грифом: "Срочно. Секретно". Очевидно, вожді партії, у якої, як відомо, "не було таємниць від народу", боялись, щоб міжнародна громадськість не довідалась, що землі виморених голодом українців заселяються росіянами.
Про характер національної політики більшовицької імперії в Україні свідчить і ставлення Москви до українських комуністів. До 1933 року українці становили лише третину від загальної кількості членів Комуністичної партії (більшовиків) України. В результаті "чистки" за цей рік кількість українців у партії стала ще меншою, оскільки 27 тисяч українців були позбавлені партквитка. А це означало, що на керівних посадах у республіці майже не залишилось українців. Уже в 1935 році Постишев зізнався, що "члени Комуністичної партії України почали деукраїнізуватися і навіть перестали розмовляти українською мовою" (О.Субтельний). Прикметне, що вперше українцеві було дозволено посісти посаду Першого секретаря ЦК Компартії України аж у 1953 році. Доти комуністами України керували "дети разных народов".
Наші західні сусіди, маючи не менший апетит на українські землі, на щастя для нас, не мають ні свого Сахаліну, ні Сибіру, ні хоча б Півночі, щоб за їх допомогою звільняти для себе життєвий простір в Україні. В іншому ж їхня демографічна політика щодо українців суттєво не відрізнялась