Слова про права людини у виборі мови були в законах СРСР, Румунії, Угорщини, Польщі, однак реальна дійсність завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслідок цього "вибору" теж відомий: великі масиви нашого етносу були денаціоналізовані й асимільовані сусідніми народами.

Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово "добровільно". "Добровільно" неросіяни відмовлялись від своїх "національних" мов, "добровільно" на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. На думку сучасних польських учених така ж добровільність мала місце і в минулому: "На прохання громадян Великого Князівства Литовського (руська мова) наприкінці XVII ст. була замінена польською мовою". Звична логіка поневолювачів: жертва, мовляв, сама просилася в ярмо.

Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватись українською мовою. "Протиставлення прав нації правам особи (чи навіть взагалі людини) виникає здебільшого у колонізатора, який вважає особою чи то людиною передусім колонізатора і вимагає відтак собі всіх прав, не відмовляючись, звичайно, від прав колонізатора" (Л.Кіпніс).

Цікаво, чи приходить кому-небудь до голови подібна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд? І чому це не обурюються колишні громадяни колишнього СРСР, наприклад, у США чи Канаді, коли їм, щоб улаштуватись, наприклад, лікарем, доводиться складати екзамен англійської (у Канаді — англійської і французької) мови?

"Ну ж бо поїдьте до будь-якої європейської країни і зажадайте від громадян, аби розмовляли з вами "по-человечески", тобто лише вашою мовою... І щоб у дитсадку та в школі тубільці — французи чи німці навчали ваших дітей також тільки на "человеческом языке" (І. Драч).

"Свобода" вибору мови в нинішній Україні означає свободу невибору української мови. Демократичне гасло прийшло на місце колишніх гласних і негласних заборон.

Лінгвоцид через звуження соціальної приналежності мови

Вороги української мови, отже — і українського народу, з давніх часів стверджували, що вона низька, некультурна, оскільки цією мовою ніхто, крім неписьменних селян, не послуговується. З погляду полонізаторів, нею розмовляють лише "поп і хлоп", за словами обрусителів, це мужицька (у новіші часи — колхозна) мова.

То правда, що головний удар поневолювачі наносили по вищих, освіченіших верствах українського народу, щоб його таким чином обезголовити, залишити без проводу. "Перш усього українське панство, почасти куплене Москвою, почасти вирізане нею, потрохи заслане, стероризоване або приголублене, швидко покинуло свій народ, перебігло на бік дужчого, здалось, асимілювалось, стало "руським". (В.Винниченко).

"Несамовитий Вісаріон" (Бєлінський) уважав, що малоросійське наріччя — селянське і водночас твердив, що твори малоросійської літератури "незрозумілі простому народові". Елементарна логіка підказує, що саме народові й повинні були бути зрозумілі ці твори. Адже, за словами Бєлінського, вищі верстви, з яких складається "публіка, котра читає", "переросли малоросійську мову" і висловлюють почуття російською або навіть французькою.

Звідки були відомі Бєлінському літературно-мовні уподобання малоросів? А це не суттєво: "що ж стосуться до суцільної маси чорного народу, то його не належить про це і питати, тому що він не може відповідати, будучи неуцьким у державних питаннях" (М.Костомаров).

Знав "шалений Вісаріон", чому і як відбувалось "переростання малоросійської мови" вищими верствами. Знав і підтримував політику "батога і пряника" рідної "татарсько-німецької московщини" (М. Костомаров): довідавшись про царський вирок для Шевченка, він сказав, що присудив би йому не менше. Слово "гуманність", яке запровадив до російської мови Бєлінській, певно, до малоросів застосовувати не належало.

Ще в минулому столітті було відомо, що українська мова — "Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим" (М.Драгоманов).

А з приводу більш віддалених часів академік М.Грушевський писав: "Український нарід, як порівняти його до московського приміром, — був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле столітє находили на Московщину люде, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених" (М.Грушевський).

Намагання не випустити мову з-під селянської стріхи мало далекосяжну мету — мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку між окремими суспільними верствами. Це "прирекло б на темноту народні маси або привело б врешті-решт до існування двох мов: української для народу і (велико) російської для інтелігенції" (М. Грушевський).

Така "двомовність" часто використовувалась як засіб боротьби проти української мови: "...дехто з промовців навіть указував, що й селянство зовсім відмовко ставиться до українізації, бо то, мовляв, знову хочуть піддурити мужиків, а для панів буде мова панська" (В. Чумак).

Ще й сьогодні польські вчені схильні пояснювати відродження української мови саме її "народністю", тобто тим, що вона була мовою простолюду: "Емансипація української мови пов'язана з добою романтизму, який звертав особливу увагу на народ, його мову, культуру, звичаї. Пожвавилось зацікавлення мовою і народною творчістю, а це, своєю чергою, збуджувало національні почуття молодої