Різновидом ідеографічного є ієрогліфічне письмо, використовуване з кінця IV тис. до н.е. Ієрогліф – умовний образотворчо-образний графічний знак ідеографічного письма, що позначає слова (поняття), склади і звуки. Термін "ієрогліфічний" застосовується і по відношенню до знаків інших систем письма. Так, ієрогліфами називають знаки якнайдавнішого (II тис. до н.е.) і сучаснішого китайського і японського письма, знаки не клинописного, а образотворчого різновиду хетського письма (II-I тис. до н.е.) та ін. [18, 80]

Знак в ідеографічному письмі перетворюється на образ-символ. Він стає більш узагальненим, схемним. Образ-символ – це перехідний ступінь від безумовного зображення до умовного знаку. Проте знаки ідеографічного письма – ідеограми, ієрогліфи – не могли служити для графічного зображення звуків мови.

Спосіб позначення звуків мови за допомогою графічних знаків вперше був винайдений вже в III тис. до н.е. шумерами, що створили в Дворіччі (область, розташована між річками Тигр і Євфрат) найстародавнішу із земних цивілізацій. Хоча шумерське письмо, як і староєгипетське, перебувало на перехідній стадії від словесного до складового, перший крок до графічного зображення мови був вже зроблений.

Єгиптяни і шумери користувалися трьома різновидами знаків: логограмами, фонограмами і детермінативами. При цьому один і той же значок міг у різний час виступати у всіх трьох якостях. Логограма символізувала окреме слово, мала рисунковий характер і позначала конкретні об'єкти, такі, як рука, птах, дім. Абстрактні поняття (душа, життя, гнів) передавалися за допомогою ребусів, заснованих на схожості в звучанні різних слів. За допомогою цього прийому можна зобразити, наприклад, непередаване картинкою поняття "приятелювати" зображенням тваринного яка. Приблизно таким шляхом люди вперше підійшли до розуміння суті складу і фонетичної будови багатоскладових слів.

Щоб уникнути плутанини при читанні текстів, насичених ребусами, стали використовувати детермінативи. Ці знаки позначали загальні класи понять і ставилися поряд з тими словами, відносно яких існувала небезпека різночитань. Так, якщо продовжити умовний приклад із словами "як" і "приятелювати", то біля першого повинен стояти детермінатив "тварини", а поряд другого – детермінатив "спілкування людей". Використання тих же трьох знаків – логограм (ієрогліфів), фонетичних значків і детермінативів (або ключів) зберігається і в сучасному китайському письмі, що розвивалося абсолютно незалежно від азіатських і єгипетської письменностей.

Пройшло декілька сторіч, перш ніж античні греки, відштовхуючись від відкритого шумерами і розвиненого семітами складового письма, навчилися розкладати слова на фонеми, записувати звучну мову за допомогою букв, об'єднаних в систему алфавіту.

Наступним важливим кроком з'явився фонетичне письмо, в якому мова знайшла для себе адекватний графічний вираз. Фонетичне письмо можна вважати найточнішим зображенням мови.

Розвиток фонетичного письма ділиться на два етапи. Перший – це буквено-складове письмо – клинописне, виникле на рубежі IV-III тис. до н.е. Другий – алфавітне письмо (II тис. до н.е.), в якому кожній графемі (букві) відповідає або спочатку відповідала фонема (звук). Буква – графічний знак або літера. Сукупність букв, прийнятих в даній писемності і розташованих в певному порядку, називають азбукою (по перших слов'янських буквах – аз і буки) [18, 82].

Латинське письмо, що виникло на базі грецького, послужило основою для більшості сучасних систем письма. У XII-XIII ст. слов'яни також запозичили грецьке письмо. З кінця IX ст. існували два письма – глаголиця і кирилиця, що відрізняються формою букв. Потім в Х-XI ст. у Київській Русі кирилиця витісняє глаголицю. У XVIII ст. з'являється скоропис, а в XIX – початку XX ст. – цивільне письмо, або цивільний шрифт, тобто сучасне письмо.

Шрифт – цивільна форма знаків певної системи письма. Залежно від техніки виконання розрізняють рукописний, мальований, гравірований, набірний шрифт (останній є комплектом літер для ручного набору тексту), набірні шрифти називають друкарськими.

Алфавітне письмо часто називають словесним або вербальним.

Письмове документування є вищою формою розвитку комунікаційної системи "мова". Саме письмовий документ став основою для формування такого складного і багатогранного документа, як книга.

1.3. Мова як основний засіб кодування й передачі інформації

1.3.1. Мова як засіб кодування інформації

У суспільстві основним способом кодування інформації є мова, причому в кожній державі вона може бути інша чи навіть одночасно можуть використовуватися кілька мов. Приклад з позначенням снігу в мові ескімосів (більше 30 назв), у нас – до півдесятка.

Мова реалізується в усній та писемній формах. Писемна мова є похідною (вторинною) стосовно усної. Письмо – це графічна знакова система, призначена для фіксації усного тексту [22] на площинному носії інформації.

Письмо дає змогу передавати (закріплювати) тексти в часі, а також переміщати їх на потрібну віддаль.

Існують два види письма: традиційне й нетрадиційне. Традиційне письмо – це таке письмо, яке призначене для використання всіма членами суспільства. Звернемо увагу на те, що деякі мови мають по дві чи навіть по три паралельні системи письма. Так, сербська мова паралельно використовує як кирилицю, так і латиницю; японська мова одночасно використовує ієрогліфічне письмо, літерне письмо для слів власного походження (хірагана), а також літерне письмо для слів іноземного походження (катакана).

У противагу цьому спеціальне письмо – це таке письмо, яке призначене для використання (а) лише якоюсь частиною суспільства чи (б) з якоюсь певною метою. Такими частинами суспільства можуть виступати, наприклад, незрячі чи люди з вадами органів мовлення. Цілі, для яких можуть використовувати спеціальні системи письма, є такі: зафіксувати вимову усного тексту на носії інформації; передати писемний текст