Хочемо відмітити, що І. Соколянському не вдалося реалізувати свої підходи і рішення в сурдопедагогіці (хоча це він зробив при навчанні сліпоглухих), зокрема, довести обов'язковість жестового етапу у початковому навчанні мови. Незадовго до своєї смерті він писав, що “я пришел к непоколебимому для меня и окончательному выводу, что игнорирование жестовой речи глухого ребенка в дошкольный и школьный период – это тягчайшее преступление, которое должно быть наказуемо в уголовном порядке”.

З 1938 року, після Всеросійської наради сурдопедагогів в школах країни основними мовленнєвими засобами педагогічного процесу визначаються усна і письмова форма мовлення, а допоміжними – дактильна (починаючи з 3 класу) і жестове мовлення.

Російські вчителі-сурдопедагоги Р. Боскіс і Н. Морозова наприкінці тридцятих років минулого століття здійснили спробу вивчити жестову мову експериментально, але створити лінгвістичний опис жестової мови не вдалося. Причиною стало те, що традиційні методи лінгвістики були неефективними для аналізу жестової мови , який спирався на оперування таких понять як частини мови, члени речення тощо. Саме на основі таких помилкових розмірковувань і був зроблений висновок, по-перше, що мова жестів позбавлена граматичних закономірностей і є примітивною; по-друге, що глухі не можуть володіти двома мовами, і що з поступовим оволодінням словесної мови жестова мова перетворюється в КЖМ (калькуюче жестове мовлення).

Л. Виготський – видатний психолог ХХ століття, людина широкої ерудиції, маючи величезний інтелект вченого, жестову мову – визначав не як кінетичну копію словесної мови, а як символічну систему зі своїми закономірностями, зі своєю структурою, яку не закладено біологічно, а виникає завдяки соціуму у відповідь на потребу у спілкуванні: спочатку з батьками, потім – з вихователями, однолітками, педагогами, товаришами по роботі, навчанню. Тільки якісне включення в життя суспільства забезпечує глухим дітям нормальний розвиток мислення. А якщо це так, то жестова мова не може бути примітивною.

“Боротьба усного мовлення з мімікою не зважаючи на всі добрі наміри педагогів, як правило, завжди закінчується перемогою міміки, не тому, що міміка з психологічної точки зору є істинним мовленням глухонімої людини, не тому, що вона легша щодо засвоєння, а тому, що вона – це істине мовлення у всьому своєму багатстві його функціонального значення, а штучно насаджена усна вимова слів позбавляє життєвого багатства і є тільки мертвим відбитком з живого мовлення”.
Він аргументовано рекомендував сурдопедагогам використовувати всі можливості мовленнєвої діяльності глухої дитини, не ставлячись зверхньо, недоброзичливо до міміки як до ворога, розуміючи, що різні форми мовлення можуть бути не тільки конкурентами один для одного, але й сходинками, завдяки яким нечуюча дитина поступово оволодіває мовленням.

Значний негативний вплив на використання жестової мови у навчально-виховному процесі спеціальних шкіл мала праця Й. Сталіна “Марксизм и вопросы языкознания”, де стверджувалося, що глухонімі “аномальні”, “без'язикі” люди, а їх “ручна” мова – “це не мова, і навіть не сурогат мови”. Її не можна прирівнювати до звукової мови, як неможливо прирівняти “первобытную мотыгу к современному гусеничному трактору с пятикорпусным плугом”. Як результат-десятки років жестова мова викорінювалася із спеціальних шкіл. У 1968 році за ініціативи УТОГ (на той час в лавах УТОГ налічувалося 57 тис. чоловік) Н. Іванюшева (досвідчений перекладач і сурдопедагог) розробляє і готує посібник “Мимико-жестикуляционная речь”, розрахований зокрема для перекладачів-початківців, сурдопедагогів. Матеріал посібника побудовано за принципом від простого до складного з тим, щоб людина, котра вивчає жестову мову, змогла спочатку оволодіти найпростішими поняттями, засвоїти найвживаніші жести, а потім – доповнити свій запас політичною, виробничною, сільськогосподарською термінологією. Жести розподілялися за темами і доповнювалися фото і детальним описом показу жесту.

У 50-х роках ХХ століття кандидат педагогічних наук, викладач Київського педагогічного університету імені О. Горького (нині НПУ імені М. П. Драгоманова) Р. Краєвський здійснює лінгвістичний опис мови жестів глухих на основі українознавчого матеріалу, використовуючи термін “міміко-жестикулярна мова” (МЖМ). На його думку, МЖМ складається з виражальних рухів (міміка обличчя, виражальні жести) і жестових знаків (безпосередня конкретна символіка, опосередкована символіка, штучні знаки).

Теоретичну характеристику мови глухих вчений підкріпив, створивши унікальний жестовий словник, де лексеми групувалися за конфігурацією руки – одним з основних компонентів жесту, як семантичної одиниці. Два інші основні компоненти – просторове положення руки (рук) і її (їх) рух були описані в статті до кожної жестової одиниці.

З іншого боку планети, а саме в США, В. Стокоу, досліджуючи АЖМ (американську жестову мову) довів, що жестова мова – багаторівнева лінгвістична система, яка володіє широким набором лексичних, граматичних засобів для висловлення думки і аналізу інформації, а жест – є основною значущою (семантичною) одиницею, що має складну структуру.

Компоненти жесту вчений порівнює з фонемами у слові і зазначає: як слово складається з фонем, так і жест складається з компонентів (конфігурація, розташування, рух) і детально описує і аналізує їх.

Завдяки дослідженню В. Стокоу було схвалено новий напрям у науці, який отримав назву “структурна лінгвістика”, завдяки чому стало можливим не тільки порушувати питання, але й вирішувати завдання наукового вивчення жестової мови глухих.

Зважаючи на це можна з впевненістю констатувати, що доробок Р. Краєвського є визначним і становить скарб української вітчизняної науки щодо першої спроби вивчення УЖМ.

Період 70-80 років в Україні характеризувався „затишшям”, хоча світова наука, визнаючи жестову мову високорозвиненою системою спілкування, переглядала низку питань, що були тісно пов’язані з проблемами „мова-мислення”, „мова-когнітивна діяльність”, „мова-соціалізація” стосовно нечуючих осіб. Якщо раніше акцентувалася вирішальна роль словесної мови