Сучасне розуміння норми висуває цілий ряд важливих теоретичних проблем, а саме: ознаки літературної норми, взаємовідношення норми і літературної норми, взаємовідношення норми і системи мови, стабільність і змінність норми, варіантність норми, норма і кодифікація, типологія мовних норм, критерії літературної норми.

Незалежно від різниці у поглядах окремих мовознавців і цілих лінгвістичних шкіл (української, російської, празької, польської та ін.) усі дефініції норми так чи інакше неодмінно вказують на її суспільний характер. Суспільний характер норми виявляється ще сильніше, ніж суспільний характер мови. Мовна норма нерозривно пов'язана з якимось колективом мовців, а на вищому щаблі — як норма літературної мови — з певним людським суспільством, з усіма його інституціями аж до держави включно. З цього насамперед випливає, що кожна мова може мати не одну, а кілька норм, або кілька територіальних чи соціально-групових варіантів норми, а це дуже важливо для розуміння процесу формування літературної мови та її функціонування у певному соціумі.

Ще більшу залежність від суспільно-історичних факторів виявляє літературна норма як відібрана і соціально закріплена частина "загальномовної" норми. На основі формулювань С.Ожегова, Ю.Бєльчикова та французького вченого Ж.Марузо М.Пилинський виводить найбільш прийнятне для нас визначення літературної норми. "Норма літературної мови — це реальний, історично зумовлений і порівняно стабільний мовний факт, що відповідає системі і нормі мови і становить єдину можливість або найкращий для даного конкретного випадку варіант, відібраний суспільством на певному етапі його розвитку із співвідносних фактів загальнонародної (національної) мови в процесі спілкування" (Пилинський, 19761, 94).

Імпліцитно норма виступає у вигляді зразка, чи, точніше, текстів, які вважаються зразковими. У цій своїй іпостасі норма виявляється у неявній, несформульованій, неописаній формі, становить, так би мовити, річ у собі. При цьому вплив подібних текстів підтримується загальним вживанням. Експліцитно, у явному вигляді, сформульованою, норма постає перед носіями мови в кодифікації.

2. Ознаки літературної норми.

Визначальною ознакою літературної норми у порівнянні з нормою нелітературного утворення (наприклад, діалекту), що відзначав ще Б. Гавранек у 1938 році, є з мовного погляду її впорядкована структура і внутрішня диференціація (відповідність системі мови), а з соціального погляду — більш високий ступінь її загальнообов'язковості. Сучасна лінгвістика висунула на перший план співвідношення понять "норми" і "системи" (чи "структури" мови). Найбільш яскраво це виявилося в теоретичних побудовах Л. Єльмслева і Е. Косеріу.

У роботі "Langue et parole" (1942) Л. Єльмслев запропонував три підходи до мови (langue): а) на рівні схеми, коли мова розглядається як чиста форма; б) на рівні норми, де мова постає як матеріальна форма і в) на рівні узусу, де мова виступає як сукупність навиків, прийнятих в даному суспільстві (Звегинцев, 1960, 56).

Прагненням подолати соссюрівську дихотомію "мова — мовлення" пройнята схема, запропонована Е. Косеріу, його тріада "мовлення — норма — система", що генетично пов'язана з системою рівнів Л. Єльмслева. У теорії Е. Косеріу поняття "норма" і "система" насамперед гранично чітко розмежовані і визначені: "В структурах, з яких складається мова, важливо розрізняти те, що є нормальним, або загальним (норма) і те, що є функціональним і дано в протиставленні (система)" (Косериу, 1963, 173). Норма, як вказує вчений, з певного погляду ширша за систему, оскільки вона містить більшу кількість ознак (наприклад, наявність в українській мові напівпом'якшених губних приголосних є позиційною нормою, проте не входить до фонологічної системи мови). Але, з другого боку, норма є вужчою, ніж система: вона визначається тими параметрами, які допускає система. Система — це "система можливостей", вона охоплює ідеальні форми реалізації певної системи, тобто техніку й еталони для відповідної мовної діяльності; а норма включає моделі історично вже реалізовані за допомогою цієї техніки і за цими шаблонами. Е. Косеріу разом з тим підкреслює, що звичайно ці "можливості" не існують і пізнаються тільки тому, що в значній своїй частині виявляються реалізованими. Як писав Л. Булаховський, "ніколи, ні в яку епоху не були і не можуть бути використані до кінця усі формальні можливості, якi представляє мова" (Булаховський, 1952, 130). Система не може існувати, якщо вона не реалізується. Отже, для Е. Косеріу "система" і "норма" є взаємозумовлені і нерозривно пов'язані поняття лінгвістичної науки. Аналогічні ідеї висловлював ще І. Бодуен де Куртене, а пізніше Є. Поливанов та А. В. де Гроот. Таке розуміння норми і системи цінне для культури мови тим, що воно, на нашу думку, не дає ніяких підстав оголошувати проблему норми і нормалізації позамовною.

Питання про природу і характер обмежень, які накладаються на можливості, що надає система, як зазначає П. Алексєєв (Алексеев, 1977, 44–45), ще далеке від свого вирішення, яке залежить від того, яким чином відповісти на цілий ряд окремих питань:

1. Чи входять у поняття норми мовні засоби, і що таке ці засоби — чи тільки абстрактні схеми, моделі, еталони, чи також конкретні одиниці і їх класи? Е. Косеріу виключає мовний матеріал з норми, а празькі лінгвісти, навпаки, передбачають його наявність у ній.

2. Чи зв'язана норма безпосередньо з мовленнєвою ситуацією?

3. Норма являє собою тільки можливості чи також і вибір можливостей?

4. Чи слід включати в поняття норми можливості, що реалізуються, крім уже реалізованих і потенційних? Якщо так, то чи є різниця між нормою і можливостями, що реалізуються, і узусом? Як взагалі співвідносяться у такому випадку (якщо різниця є) норма і узус?

5. Чи доцільно для розуміння природи норми протиставляти нормі, яка