6. Чи доцільно протиставляти статику і динаміку норми, розглядаючи її в межах загальної схеми мовленнєвої діяльності?

У мовознавчій літературі обговорення проблем норми весь час пов'язується з трьома основними поняттями — "система мови", "норма мови" і "літературна норма". На підставі залученої ним наукової літератури М. Пилинський у вигляді схем визначає спiввідношення між цими поняттями (Пилинський, 19761, 90).

Норма, за Е. Косеріу, з певного погляду є вужчою, ніж система. Адже система — це "система можливостей", а далеко не всі можливості реалізуються в нормі. Літературна норма відповідно є ще вужчою і розглядається як певна частина мовних норм, "деяка сукупність колективних реалізацій мовної системи, прийнятих суспільством на певному етапі його розвитку, що усвідомлюється ним як правильні і зразкові". Така схема відношень є цілком логічною, хоча і трохи спрощеною. Тут не враховано, наприклад, співвідношення з мовленням.

Культура мови має справу з конкретними мовними фактами. Серед них є найістотніші для даної мови, які відбивають основні її характерні риси. Це, зокрема, звучання фонем у їх сильних позиціях, основні граматичні морфеми, основний лексичний склад мови та ін. Такі факти розглядають як найбільш незмінну і суттєву частину норми. Це обов'язкові "системні" норми, які часто становлять "єдину можливість" і не мають або майже не мають винятків. Сукупність цих норм не тотожна системі мови, але дає найповніше і найточніше уявлення про неї. Отже, умовно системні норми можна вважати системою мови. Це відповідає і наведеним вище словам Е. Косеріу про те, що норма з певного погляду ширша за систему, оскільки вона містить більшу кількість ознак. Цілком природно, що система в такому розумінні повністю входить і в поняття літературної норми, бо всі основні "системні" ознаки в першу чергу будуть відібрані як правильні і зразкові. При такому підході до термінів "система", "норма" і "літературна норма" взаємовідношення між цими поняттями будуть уже інші, ніж у попередній схемі.

Ця схема добре відбиває залежність літературної норми насамперед від мовної системи, цілком відповідає тим основним завданням, які ставить перед собою культура мови: додержання насамперед системних норм, а вже потім і всіх інших.

Недолік визначення норми в Е. Косеріу як обов'язкової реалізації системи деякі мовознавці вбачають у її статичності. Таке розуміння виключає з норми потенційність, яка таким чином приписується тільки системі. Л. Скворцов розширює поняття норми, розрізняючи норму реалізовану (втілену) (вона ототожнюється з нормою в розумінні Е. Косеріу) і потенційну (яка може бути реалізована, невтілену). Реалізована норма складається з двох частин: 1) актуалізована частина (сучасна, продуктивна, активно-діюча, добре усвідомлювана і практично кодифікована) і 2) неактуалізована частина (до неї включаються архаїзми, варіанти норми, що старіють, а також рідко вживані варіанти, дублети і т. ін.). Норма, яка може бути реалізована, в свою чергу також розпадається на дві частини: 1) неологізми і новоутворення, які стають нормою, на різних рівнях мови і 2) принципово некодифікована сфера мовленнєвої діяльності (індивідуальні, оказіональні, створювані на випадок і т. ін., але необхідні у процесі спілкування утворення (Скворцов, 1980, 28). Таке розуміння перешкоджає ототожненню норми літературної мови з уявленням про ідеальний недосяжний зразок, воно перебуває також у відповідності з динамічністю норми.

Детальну історію розвитку поняття норми подає Н. Семенюк (Семенюк, 1970), замінюючи тріаду Е.Косеріу “система — норма — мовлення” іншою — “структура — норма — узус”. Під структурою розуміється внутрішня структурна організація, під нормою — нормативні реалізації (сукупність колективних, традиційних реалізацій структурних потенцій мовної системи), а під узусом — сукупність реального вживання мови (сюди включаються — на відміну від норми — і вживання оказіональні, нетрадиційні і нерегулярні). Розрізнення норми і узусу знаходимо ще в перших роботах Б. Гавранека, хоча й у трохи iншому формулюваннi, нiж у Н. Семенюк.

У сучасному мовознавстві поняттям узусу оперують все частіше. Різні вчені вкладають у цей термін різний зміст. Одні ототожнюють його з індивідуальним мовленням. Інші розуміють узус як постійний рух пристосування мовної системи до суспільних потреб її носіїв. Треті називають узусом мовні норми за межами літературної мови, а також окремі нормативні підсистеми в складі літературної мови. "Словник лінгвістичних термінів" Д. Ганича, І. Олійника дає таку дефініцію цього поняття: "Узус (лат. usus — звичай, правило). Прийняте носіями певної мови вживання слів, словоформ, синтаксичних конструкцій тощо" (Ганич, Олійник, 1985, 316).

Усі ці тлумачення узусу дають змогу твердити, що він включає як традиційні, стійкі, правильні, так і нетрадиційні, оказіональні й помилкові реалізації мовної системи. Узус мови неоднорідний, він змінюється від місцевості до місцевості, але залежить також і від суспільного становища мовців.

Визначимо відношення понять "система", "норма мови" й "узус" до ще одного фундаментального поняття лінгвістики — поняття "мовлення" (тексту).

Механізм взаємодії системи мови, її норми разом з узусом, з одного боку, і тексту, з другого боку, К.Бактєєв, Л. Бєлоцерковська і Р.Піотровський (Бактеев, Белоцерковская, Пиотровский, 1977) представили у вигляді схеми:

Народження тексту визначається, як бачимо, системою мови і нормою та узусом, що накладаються на неї, а з іншого боку, зовсім незалежною від мови і неконтрольованою нею ситуацією.

Практично майже кожен текст містить лінгвістичні одиниці (надфразові елементи, реченнєві структури, словосполучення, а інколи й слова-неологізми), які не передбачені ні системою, ні нормою, ні узусом мови. Якщо ці одиниці і