Якщо трохи перефразувати висловлювання Е. Косеріу, то система містить те, що можна говорити, норма — те, треба говорити (враховуючи те, як це говорилось раніше), а мовлення — те, говориться насправді. Тоді буде певна різниця між тим, як говориться насправді і як прийнято говорити, переважно говориться. Очевидно, що є різниця також між поняттями "треба говорити" і "переважно говориться". Це "переважно говориться" ("прийнято говорити") і відноситься, напевно, до проміжної ланки між нормою і мовленнєвим актом ("текстом"). Воно становить узус, свого роду узагальнення конкретних мовленнєвих актів і текстів. Як зазначає П. Алексєєв (Алексеев, 1977, 46–47), мовлення у вузькому значенні — це мовленнєві акти і результат мовленнєвих актів — тексти[2].

Норма виконує роль фільтра не тільки при рухові від системи мови до мовлення, тобто при реалізації системи. Вона фільтрує також накопичені у мовленнєвих актах (і текстах) й узагальнені узусом зміни, перш ніж ті зміни потраплять у систему.

Подана таким чином схема мовленнєвої діяльності (Алексеев, 1977) має ту перевагу, що вона не розриває статичний і динамічний аспекти. Кожний рівень схеми може розглядатися в статистичному (строго синхронному) плані, а послідовність дії компонентів (рівнів) схеми — в динамічному: зверху (в нестрого синхронному плані) — розвиток норми і системи (Таблиця “Схема мовленнєвої діяльності”).

Стосовно мовної системи літературна норма характеризується стабільністю, відносною єдністю, що забезпечує функціонування літературної мови. Ознака і вимога єдності літературної норми випливає з надтериторіального характеру літературної мови, що особливо важливо для української мови. "Нормальний хід розвитку кожної мови такий, що старі, давно вживані слова, звороти й конструкції відмирають не враз, а живуть часто сотні літ, помалу гублять своє первісне значення, відмінюють його й стають привичними шаблонами, тими відомими з дитячих літ образами, що полегшують нам процес сприймання нового й заощаджують тим психічну енергію" (Гладкий, 1927, 70). Отже, вимогу стабільності слід узгодити з природною мінливістю, яка властива мові як соціальному явищу історичного характеру. Цьому відповідає принцип еластичної (гнучкої) стабільності (pruzna stabilita), сформульований ще В. Матезіусом у 1932 році (Матезиус, 1967, 381), а також принцип динамічності, яким послуговуються в українському мовознавстві.

Залежні від численних суспільних і мовних причин, процеси становлення літературної норми, вияви варіантних норм, "старіння" і зміни в нормах все ще видаються з першого погляду значною мірою стихійними. Це пояснюється складністю цих процесів, про що свідчать окремі ґрунтовні дослідження норм окремих періодів розвитку української літературної мови або окремих її стилів.

Конкретні мовні норми мають різну стійкість, міцність. Є норми, які в принципі не порушуються носіями мови. Наприклад, ніхто не помиляється у відмінюванні значної частини лексем, при визначенні родової належності багатьох іменників, в узгодженні прикметника з іменником і т. д. Стійкі норми зберігають стійкість мови. Однак мова живе і розвивається. Її життя здійснюється як у діахронії (одні норми відходять у минуле, інші народжуються), так і в синхронії (змагаються між собою різні варіанти, які претендують стати одною нормою).

Дуже активно під безпосереднім впливом живомовної стихії відбувається проникнення в літературну мову нових наголосів, які починають вживатися паралельно зі старими нормативними, а інколи й повністю їх витісняють.

Найбільш стійкою літературна норма є на синтаксичному рівні. Її еволюційний розвиток зумовлений перш за все потребами суспільної комунікації, причому значні зміни відбуваються не в самому наборі синтаксичних засобів, а в способі й частоті вживання цих засобів.

Лексика, як найрухливіша складова частина (рівень) мовної системи, тісно пов'язана із суспільно-історичним розвитком народу. Слова з'являються услід за новими предметами і явищами, коли виникає потреба їх номінації, і поступово зникають разом з ними або набувають нових значень.

Безперечним є той факт, що стосовно мовної системи мовна норма характеризується сталістю, певною "консервативністю", а стосовно стилістики вона є категорією змінною (мається на увазі функціональне розшарування норми). Основні тенденції змін норми, за визначенням М.Пилинського, такі: 1) норми переходять з одного функціонального стилю до іншого у зв'язку з суспільними причинами (незважаючи на їх розподіленість за основними стилями) — розширюється спільний фонд норм у зв'язку з розширенням суспільних функцій літературної мови; 2) відбувається зближення норм усної і писемної мови (і мовлення), зокрема в галузі слововживання, вимови, словозміни тощо; 3) норми сучасної літературної мови дедалі більше орієнтуються на книжні стилі: науковий, публіцистичний, офіційно-діловий, а не лише на художній, як це спостерігалося в час формування нової української літературної мови на народній основі; 4) триває все ж вузька стилістична спеціалізація варіантів норм, особливо варіантів регіонального або діалектного походження (Пилинський, 19761, 54–55).

Говорячи про історичні зміни у мові взагалі і в літературних нормах зокрема, слід пам'ятати, що інтра– та екстралінгвістичні фактори цих змін виступають разом, у діалектичній єдності.

Характерною ознакою літературної норми є варіантність. Варіантність мовленнєвих засобів "виявляється" в тому чи іншому використанні (виборі, відборі) співіснуючих у мовній системі однозначних елементів. Там, де немає можливості вибору, немає і проблеми норми. Дещо розширює цю тезу М.Жовтобрюх: "Питання норми пов'язується з існуванням у мові не одного, а кількох однозначних або синонімічних елементів, що перебувають в опозиції до інших однорідних елементів її системи. Варіантність норми дозволяє кожному мовцеві добирати саме ті її засоби, з допомогою яких