Отже, у вузькому значенні за варіантні вважаються ізофункціональні засоби тієї ж мови щодо всього рівноцінні, не диференційовані. У ширшому значенні варіантами є пари і трійки засобів, один із яких несе додаткову інформацію чи смисловий відтінок, стилістичне навантаження.

Варіантність належить мові інгерентно. Варіанти норми можна розглядати насамперед з погляду походження, що великою мірою визначає їх місце у мові. У конденсованому, хоча й не дуже чіткому, вигляді джерела виникнення нормативних варіантів, переважно на матеріалі німецької і російської мов, розкриває Н.Семенюк. З наведених нею міркувань випливають принаймні чотири основних джерела варіантних нормативних реалізацій: 1) паралелізм системних можливостей мови та історичні зміни, які відбуваються в її системі; 2) гетерогенність літературної мови; 3) природні процеси старіння мовних норм і поява інновацій; 4) проникнення явищ розмовної мови (Семенюк, 1970, 568–569).

Можливість кількох нормативних реалізацій у кожній мові закладена в особливостях її системи і структури, але сама поява таких реалізацій цілком залежить від особливостей функціонування мови у певному соціумі, від складу і структури цього суспільства. Отже, навіть кількість основних типів варіантів норми є неоднаковою в різних мовах.

У лінгвістичній літературі причину виникнення варіантності вбачають переважно у впливі некодифікованих сфер мови на літературну мову.

Як відомо, на практиці не завжди перемагає новий ("периферійний") варіант. О.Леонтьєв запропонував таку схему: 1) диференціація варіантів — семантична чи функціональна (закріплення в різних стилях чи сферах мови); 2) "рух" у бік витіснення старого варіанта новим; 3) "рух" у бік витіснення нового варіанта старим. Розвиток норми "передбачає тимчасове співіснування елементів і вибір одного з них" (Леонтьев, 1966, 12) (точніше — вибір чи спеціалізацію).

Серед факторів, від яких залежить характер нормативних варіантів, М.Пилинський виділяє давність і стійкість літературних традицій. Як правило, великою варіантністю відзначаються літературні мови, що тільки формуються чи cформувалися порівняно недавно. Варіантні форми здебільшого ще позбавлені в таких мовах виразного функціонального навантаження. Пізніше, у зв'язку з виробленням і стабілізацією єдиних літературних норм, спостерігається виразне зменшення кількості допустимих у літературній мові варіантів. Згодом відбувається новий розвиток варіантних реалізацій, але вже стилістично диференційованих.

В українській мові можна виділити такі типи варіантів: 1) хронологічні (діахронічні), 2) регіональні, 3) стилістичні, 4) контактні. Останній тип виділяється не всіма лінгвістами, тому зупинимось на його характеристиці.

Контактні варіанти проникають в узус мовних утворень з ослабленою нормою (у побутово-розмовну мову, у мову молоді, в сленг); у літературну мову — в комунікативну сферу, яка за внутрішніми законами комунікації менше піддається впливу норми; частково у публіцистику. Вони не проникають у ті тексти мови, які є безпосередніми зразками літературної норми (особливо, коли норма стійка). Контактні варіанти часто виникають в узусі української мови, яка функціонує поряд з близькоспорідненою російською, що призводить до так званого суржику: міроприємство (замість захід), приймати участь (замість брати участь) та ін.

Під варіантністю норми ми розуміємо існування варіантних засобів у літературній нормі на її синхронному зрізі.

Варіанти слова — це видозміни того самого слова, що регулярно відтворюються і зберігають тотожність морфолого-словотвірної структури, лексичного і граматичного значення та розрізняються або з фонетичного боку (вимовою звуків, складом фонем, місцем наголосу чи комбінацією цих ознак), або формотворчими афіксами (суфіксами, флексіями). Найбільш поширеними є такі варіанти слів: акцентуаційні (беззхисний — беззахсний, пмилка — помлка), орфоепічні (соня[чн]ий - соня[шн]ий, ро[з]казати — ро[с]казати), фонематичні (онук — внук), морфологічні (бурлак — бурлака).

Ознаками варіантів словосполучення служать: а) тотожність граматичного значення і граматичної моделі; б) матеріальний (лексичний) збіг головного компонента (граматичного центру) словосполучень. Наприклад: виходити за редакцією — виходити під редакцією, співзвучний настроям — співзвучний з настроями).

Слід зауважити, що поряд з поняттям "варіантності норми" функціонує поняття "варіантності (варіативності) літературної мови".

Стилістична диференціація як ознака літературної норми виявляється в існуванні специфічних засобів, закріплених або за формою мови (усною чи писемною), або за певним функціональним стилем мови, або за конкретною стилістичною ситуацією. Такий зв'язок поняття норми із стилістикою визначився уже в поглядах Празького лінгвістичного гуртка. В.В.Виноградов відзначає, що "єдність", "ступінь обов'язковості" і "широта дії" норми варіюється не тільки в "різні періоди історії літературної мови" і "щодо різних сторін мови": вони різні і в різних стилях. Стилістична диференціація відображається і в кодифікації: "інтенсивність і строгість нормалізації підпорядковані також в різних типах чи стилях літературної мови" (Виноградов В.В., 1955, 57).

Лексика сучасної української літературної мови з погляду її стилістичної диференціації подiляється на дві великі групи. До першої належить стилістично нейтральна, або міжстильова, лексика, тобто така, що вільно, без будь-якого обмеження вживається в усіх стилях, а до другої — лексика, стилістично забарвлена. До слів вузького стилістичного забарвлення належать терміни, професіоналізми, жаргонізми, розмовно-просторічні лексеми, застарілі слова, поетичні неологізми та ін. Розгляд взаємозв'язку норми і стилістичної системи диктує необхідність з'ясувати міру охоплення нормою в різні історичні періоди різних рівнів літературної мови, розкриття соціально-історичних умов і структурних якостей різних видів і типів норм.

Суттєвою диференційною ознакою, що характеризує повною мірою розвинуті літературні мови, є кодифікованість норми, тобто створення правил, які усвідомлюються і приймаються у певну епоху даним мовним колективом як обов'язкові для повноцінного вживання літературної мови. Кодифікація літературної норми — це її офіційне визнання й опис в граматиках, словниках, довідниках, що мають авторитет в суспільстві. Отже, кодифікація — це встановлення і фіксація об'єктивної норми. Корелятивна пара "норма — кодифікація" як