Кожен із названих структурно-мовних типів норм знайшов відображення у правилах, зафіксованих у правописних кодексах літературної мови, словниках. Звичайно, правила літературної мови вужчі за її норми. При ототожненні норми з правилами значною мірою втрачається об'єктивний характер норми. Адже правила, які залежать від ступеня нашого знання про мову і цілого ряду позамовних факторів, є досить змінними. Правила, або регламентації, — це відбиття в нашій свідомості реальних мовних норм, а не сама норма. Мовці, які вільно володі- ють тією чи іншою мовою, "впорядковують" своє мовлення не за правилами, а за реальною нормою як зразком (що й лежить в основі так званого "чуття мови", властивого всім мовцям без винятку.

Запропонована класифікація стосовно норми є не внутрішньою, а зовнішньою. Типологія, яка є для норм внутрішньою, ґрунтується на суттєвій для норм ознаці — "міцності" норм, "ступені обов'язковості і широті дії" (Виноградов В.В., 1955, 57–58). Інша класифікація співвідносить різні норми з різноманітними формами існування мови. У цьому випадку встановлюється епінорма (норма кодифікованої літературної мови) та різні алонорми (Виноградов В.А., 1983).

Iснують інші типології мовної норми. В.Кодухов називає типами мовної норми узус, літературну мову і стиль. Узус визначається як елементарна форма існування й функціонування мови, що її можна спостерігати при будь-якому спілкуванні. Літературна мова — це оброблена і зразкова форма мови етнічного колективу, якій належить центральне місце серед усіх форм існування й функціонування мови, її називають головною нормою. Стиль мови — це комунікативний і функціональний різновид мовної норми.

У лінгвістичній літературі розрізняють ще імперативні та диспозитивні норми. Імперативні (тобто строго обов'язкові) норми — це такі, порушення яких розцінюється як слабке володіння мовою (наприклад, порушення норм відмінювання, дієвідмінювання чи належності до граматичного роду). Такі норми не допускають варіантів, а будь-які інші реалізації розцінюються як неправильні. Норми диспозитивні (не строго обов'язкові) допускають варіанти — стилістично марковані або цілком нейтральні (варіативні норми). Л.Скворцов дає таку дефініцію диспозитивним нормам: "Диспозитивні норми у мові — це ті рекомендації, які даються з огляду на структуру чи виступають як наслідок тих чи інших теоретичних передумов (часто із свідомими допусками і схематизаціями). Імперативні норми змінюються разом з мовою; диспозитивні — уточнюються, видозмінюються чи відміняються при чергових акціях нормалізації (кодифікації)".

4. Виділення критеріїв літературної норми.

Ще з античних часів протиставляється мова досконала, зразкова мові недосконалій, але питання про критерії літературної норми належить до найменш розроблених у теорії та практиці культури мови. Саме висунення критеріїв нормативності (відповідності нормам літературної мови) може розглядатися як крок уперед в усвідомленні суті мовної норми.

З цього приводу заслуговують на увагу думки М.Сулими, висловлені задовго до широкого обговорення цієї проблеми: "Здається, що за найголовніші загальні критерії в справах літературної норми треба мати оце: як-найширшу вживаність і природність котрогось факту в народній мові, зручність котрогось факту з погляду мовного поступу (нюансація думки, економія енергії, а не "паперу" й т. інш.), поширеність і потрібність котрогось "кованого" факту (коли він узгоджений із системою народньої мови) в мові письменницькій, науковій тощо"[3] (Сулима, 19283, 137).

Більшість мовознавців (ВКР, 1964) уникає розгляду критеріїв літературної норми, деякі лінгвісти[4] розглядають лише окремі критерії нормативності. Їх бачать перш за все у ступені вживання за умови авторитетності джерел (Истрина, 1948, 19) і в традиційності (Филин, 1966, 18). "Слід також враховувати культурно-історичні фактори, які в ряді випадків виявляються вирішальними у нормативному відборі мовних засобів" (Филин, 1967, 16–17). Попри це С.Ожегов вважав недостатніми при встановленні норми критерії ступеня поширеності явища і "авторитет джерела", навіть взяті одночасно (Ожегов, 1955, 14). Було відзначено, що поширеність явища не може служити критерієм нормативності — це скоріше умова, необхідна для визнання явища нормативним: поширеною і часто повторюваною може бути, як відомо, помилка.

На противагу цьому Є.Петрищева вважає, що всі критерії мають другорядне значення — окрім критерію міри поширеності оцінки у мовній свідомості мовців (Петрищева, 1967, 34–40). Сумнівним видавалось застосування критерію авторитетності джерела. "Престиж і авторитет перестали бути єдиними важелями живого мовлення" (Балли, 1955, 395). Висувався також критерій "літературності", але він був досить невизначеним. Фактично цей критерій може бути зведений до традиційності. "Коли чиєсь мовлення характеризують словами: "Він говорить літературно", — то це саме і значить, що він говорить згідно з традиційними нормами" (Щерба, 1957, 126).

Виходячи з того, що нормативність явища може бути визначена лише в контексті, а не в умовах ізоляції, В.Костомаров і О.Леонтьєв висувають тезу: функціонально-стилістична доцільність повинна бути визнана найважливішим критерієм встановлення норми (Костомаров, Леонтьев, 1966, 5).

Слід відзначити дев'ять критеріїв "мовної правильності", висунутих польським мовознавцем В.Дорошевським: 1) формально-логічний, 2) національний, 3) естетичний, 4) географічний, 5) індивідуально-авторський, 6) історичний, 7) сценічний, 8) шкільний, 9) орфографічний (Doroszewski, 1950). В.Ценьковський виділяє такі критерії: 1) логічний, 2) функціональний, 3) національний, 4) літературний, 5) географічний, 6) історичний, 7) естетичний (Cienkowski, 1978).

М.Пилинський у монографічному дослідженні "Мовна норма і стиль" в історичному ракурсі на великому конкретному матеріалi найґрунтовніше визначає основні критерії літературної норми і принципи їх застосування. Це — 1) територіальний критерій (культурно-історичний), 2) критерій авторитетних письменників, 3) критерій визнаних