Правда, (24) опубліковано 1931 p., коли вже йшла нагінка на українських науковців, і можна було б подумати, що Курило була змушена писати «самокритичні» тиради, ба й цілі статті. Одначе здається, що така думка позбавлена підстав. По-перше, офіційна «критика» й розгром «націоналізму» в мовознавстві тоді ще не почалися; по-друге, в тій же книзі Курило опублікувала (23), досить далеку від офіційних настанов і згодом розгромлену Сунцовою за націоналізм (див. далі); по-третє, Курило, скільки знати, взагалі не виявляла нахилу до вимушеної самокритики, і коли самостійна творча праця на Україні для неї стала неможлива, вона воліла покинути Україну, але в умовах підневільности науковця в 30-х роках не забирала голосу й в Москві; і, нарешті, вже і в ранніх працях Курило видні посилання і на інших учителів, що не могли вкластися в рамки народницько-романтичної школи.

Я маю на увазі її згадки про західньоевропейських мовознавців — не тільки романтика Карла Фосслера (5, 10), а і ближчого до структуралізму Шарля Баллі (5, 9); ранні вимоги будувати граматику суворо формально (3, 168) і синхронно. Є всі дані думати, що в міру свого прощання з молодими роками Курило усвідомлювала, що і національній справі наука може краще прислужитися не романтичним захватом і запалом, а суворим, систематичним і об'єктивним вивченням справжніх фактів.

Але українське суспільство 1917— 1925 pp. було переважно романтичне, чималою мірою також романтично-народницьке, і це створило передумову для колосального успіху й впливу (5). І щастя, що вже там авторка поєднала загальноромантичний підхід з тверезістю й відповідальністю науковця. Саме тому (5) справили не тільки тимчасовий, а тривалий вплив на розвиток української літературної мови, хоч деякі їх перебільшення були незабаром легко відкинені. Саме це відзначив у своїй (непідписаній) передмові до четвертого видання (5) Василь Сімович, писавши, що в цій книзі «дещо... не ввійде до літературного вжитку, багато чого може видатися застарілим — з погляду деяких функцій мови». Та зрештою Сімович теж пройшов цей шлях розвитку від народницького романтизму до об'єктивного структуралізму.

Так чи так, на тлі аналогічних книжок першої половини двадцятих років, що мали визначати напрям розвитку української літературної мови, книжка Курило вирізнялася сполученням фактичності й історичного тла з практичними висновками й далеко більшою тверезістю і обережністю в висновках при більшій їх широті. Поки не вийшли «Норми української літературної мови» Олекси Синявського (1931), «Уваги» були найтверезішою й найсоліднішою науковою працею українського мовознавця в цій царині. Вони й досі зберігають великою мірою своє наукове значення, а про міру їх практичного впливу вже була мова.

Меншу вагу мали і пізніше посталі праці Курило в ділянці української фонології. Одначе й їх не слід забувати, бо разом з працею Синявського «Спроба звукової характеристики української мови»17 вони були першими спробами розбудувати фонологію української літературної мови. У протилежність Синявському, що налічив був 102 фонеми в українській мові, Курило звела їх число до 55 (23, 230). Вона прийшла до цього числа, вилучивши — цілком слушно — ті подовжені приголосні, що трапляються тільки на межах слів або морфем і фонологічно являють собою суму двох однакових фонем, — а також вивівши в окрему групу те, що є ознакою чужих, не українських і не цілком припасованих до української фонологічної системи слів і виразів. Курило не пішла глибоко в цей аналіз, давши тільки список фонем, а не показавши їх стосунків між собою, бо це було не метою її статті, а тільки ілюстрацією до загальнотеоретичних тверджень. І самий склад її списка можна й треба критикувати, зокрема, ледве чи є підстави розглядати як окремі фонеми наголошені й ненаголошені голосні а, о, у, и, і (щодо ненаголошених и, е погляди Курило критикував уже Сімович. Одначе і сьогодні ще цікаві її міркування про міру самостійности и як фонеми в українській мові (23, 229), а також про те, чи графічні сполуки в з попереднім голосним (типу дав) можна вважати за дифтонги з фонологічного погляду (14, 546).