Ю.М.Караулов підкреслює, що картина світу визначають наукове знання та мовна специфіка (69: 246), а межі між мовною моделлю світу та концептуальною моделлю світу здаються вченому хисткими, невиразними.

Дослідники мовної картини світу наголошують на таких її особливостях: кожен народ має певні відмінності у своїй мовній картині світу, картини світу варіюють (65: 3; 158: 6; 172: 152;196: 305), мовна картина світу є вториною за своєю природою (88: 169; 164: 57; 166: 104; 169: 180), антропоморфною за спрямованістю (2: 167), складається з окремих фрагментів (21: 8; 30: 214-216; 51: 67; 95: 246-247; 171: 231; 173: 225; 180: 188; 211: 14). В.М.Телія уявляє мовну картину світу як інформацію, розсіяну по всьому концептуальному каркасу й пов’язану з формуванням самих понять за допомогою міні полювання в процесі мовними значеннями та їх асоціативними полями, що збагачує мовними формами й змістом концептуальну систему, якою користуються як знанням про світ носії конкретної мови. Науковець відзначає, що мовна картина світу не має чітких меж; тому її місце щодо власне концептуальної моделі світу, на думку вченого, не може бути визначене як периферія (169: 177-180). Саме таке розуміння особливостей мовної картини світу є теоретичною основою нашої роботи.

Концептуальна картина світу засобами мови перетворюється у мовну. Нам уявляється, що концептуальна картина світу й мовна різняться засобами створення: перша використовує поняття й уявлення, а друга – мовні одиниці. Таким чином, наявність не вербальних засобів вираження в концептуальній картині світу і лінгвістичних засобів творення загальних рис та національних особливостей мовної картини світу – ось принципова відмінність між концептуальною картиною світу та мовною.

Людина відображає світ кізь призму накопичених суспільством знань, понять, навичок. Навіть до цілком нового, сприйнятого почуттєво явища вона ставиться з позиції сприйняття нею суспільної культури. Тому чистої чуттєвості в людини немає: у тканину сприйняття, не говорячи вже про уявлення, завжди вплітаються слово, знання, досвід і культура поколінь (115: 103). Здатність людини до специфічного відображення навколишнього світу є найважливішою умовою існування мови, оскільки в основі будь-якого типу комунікації (у тому числі за допомогою мови) лежить спроможність повідомляти певну інформацію про речі (у широкому розумінні слова), що знаходиться за межами мови. Отже, цілком природно, що дослідження сутностей мовного значення як результат специфічного віддзеркалення світу тісно пов’язане з вивченням природи відображуваних об’єктів, їхньою систематизацією в ході когнітивної діяльності людини, фіксацією тих або інших рис людини у мовній семантиці тощо (26: 29). Характеризуючи мовну картину світу, мовознавці відзначають її особливе значення та функції. Н.Ю.Шведова звернулась до розуміння мовної картини світу як картини в ціілому, як цілісного зображення мовою всього того, що існує в нас і навколо нас: російський лінгвіст висловлює думку про спроможність мови своїми власними засобами уявити все існуюче як щось цілісне, що уміщається в єдиний образотворчий простір і цим простором об’єднане. Дослідниця формулює таке визначення цього терміна: ”Мовна картина світу – це вироблене багатовіковим досвідом народу здійснюване засобами мовних номінацій зображення всього існуючого як цілісного й багатокомпонентного світу, у своїй структурі й зв’язках своїх частин, що подає, по-перше, людину, її матеріальну і духовну життєдіяльність і, по-друге, усе те, що її оточує: простір і час, живу і неживу природу, галузь створених людиною міфів і соціум”(205: 15). Саме так розуміється термін “мовна картина світу” в кандидатській роботі. Н.Ю.Шведова зазначає, що картина світу в її відображенні мовою складніша й глибша за ту, що відтворюється власне найменуваннями. Це також картина зв’язків і відношень, що існують між предметами (явищами, ситуаціями), між предметами і тими, хто їх сприймає й оцінює, між самими такими кваліфікаціями й оцінками. Отже, картина світу постає, не просто як “усе найменоване”, а і як “усе, що співвідноситься, пов’язане одне з одним і одне від одного залежне”.

1.2.1Національні особливості фразеологічних одиниць

У процесі комутації слова, поєднуючись із іншими словами, утворюють словосполучення, що ставши складовим речення, виступають своєрідними “блоками перекладу”. Через специфіку структури та змісту особливе місце серед них займають переосмислені словосполучення, відомі як фразеологічні одиниці (ФО) чи фразеологізми, дослідженнями яких із середини ХХ ст. займається відносно нова лінгвістична дисципліни – фразеологія (Ш. Баллі; В.В.Виноградов; В.Л.Архангельський, В.С.Виноградов, Р.П.Зорівчак, О.В.Кунін, Л.Г.Скрипник, В.М.Телія, М.М.Шанський; І.І.Чернишова, С.Н.Денисенко, М.В.Гамзюк, В.І.Гаврись, О.П.Пророченко та ін. і. т. д.). через цю специфіку з 80-х рр. ХХ ст. фразеологізми стали актуальним предметом іншої нової лінгвістичної дисципліни – перекладознавства. Саме тоді Р.П.Зорівчак, яка здійснила перекладознавчу класифікацію фразеологізмів, першою звернула увагу на між системний характер фразеологізмів, що становлять певний рівень мови, та відповідні особливості їх перекладу. Проте з часу її оригінального та глибинного аналізу пройшло вже понад 20 років, за які змінилась дослідницька парадигма. Структурну концепцію фразеологізмів (див. також Н. Любчик), має невідворотно змінити пост-структурна, чи постнеокласична, що, ґрунтується на взаємо проникаючій синергії та емерджентності об’єкту дослідження і цілісності його розгляду (голі стичності), може внести нові корективи у предмет аналізу. Тому завданням цієї статті стає спроба визначити фразеологічний рівень мови (серед інших її рівнів), встановити одиниці цього рівня (через класифікацію типів фразеологізмів) та особливості їх перекладу.

Розглянемо вихідні положення.

Цілісність тексту, за сучасними