Для визначення національно-мовної картини світу об‘єктом зіставлення може бути емоційна лексика. Якщо порівняти українську мову не лише з германськими чи романськими, а навіть зі спорідненими слов’янськими мовами, то вона рельєфно вирізняється багатством емоційно-оцінних засобів, особливо для утворення зменшено-пестлививх форм іменників, прикметників, прислівників, навіть дієслів (козаченьки, яворонько, вербиченько, соколонько, місяченько, негодонька, мандрівочка, розкошонька, коханнячко, криниченька, вірненька, додолоньку, що неділеньки, їстоньки, питоньки, спатуні та ін.), причому такі форми трапляються навіть у словах, які не можуть бути оцінені як позитивні (воріженьки, війнонька тощо). Такі форми є без еквівалентними і засвідчують ліризм, сентиментальність, кордоцентричність українського етносу порівняно з іншими народами, про що в минулому столітті заявив українських філософ антрополог Памфіл Юркевич. ( КОЧЕРГАН)

1.3. Поняття “реалія”

Лексика кожної мови утворює систему в тому, що кожне слово та відповідно кожне поняття займають уній певне місце, окреслене відношеннями до інших слів та понять. Сам характер виокремлювання конкретних ланок реального світу, їх групування, а також передачі засобами іншої мови залежить від наявності в мові відповідних назв. І в цьому плані у процесі перекладу з однієї мови на іншу природно та закономірно виникає досить цікава проблема – проблема реалій-лакун, адже умови соціально-політичного, суспільно-економічного, культурного життя народу, його світобачення, психології, традицій зумовлюють виникнення понять, принципово відмінних у носіїв різних мов. Відповідно, в інших мовах не буде готових словникових еквівалентів для їх передачі. Слід зауважити, що реалію як термін та як компонент етнокультурного контексту вивчено ще недостатньо.

Про реалії, як про показники колориту, конкретних елементів національного відображення заговорили лише на початку 50-х років [4, с. 5]. Сам термін “реалія” походить від латинського слова realis – речовий, дійсний. Реаліями називають речі, предмети, що існують матеріально і служать основою для номінативного значення слова. У 1952 р. Л.Соболєв дає таке визначення “реалії”: “Терміном “реалії” називають побутові і специфічно національні слова й звороти, що не мають еквівалентів у побуті, а отже, і в мовах інших народів” [7, с. ]. З сучасної точки зору слід зауважити, що реалія є варіативною категорією, пов’язаною з процесом переважно бінарного зіставлення мов на лексичному та фразеологічному рівнях, та й у побуті реаліям відповідають не “еквіваленти”, а предмети і явища (співвідносні десигнати).

С. Влахов і С. Флорін дали таке визначення реалій: “Це слова (і словосполучення), що називають об’єкти, характерні для життя (побуту, культури, соціального й історичного розвитку) одного народу і чужі для іншого” [4, с. 11]. Р. Зорівчак трактує поняття “реалії” як “моно- і полі лексичні одиниці, основне лексичне значення яких вміщає (в плані бінарного зіставлення) традиційно закріплений за ними комплекс етнокультурної інформації, чужої для об’єктивної дійсності мови – реципієнт [7, с. ].

Реалія – категорія змінна, відносна, яка виступає чітко при бінарному зіставлені конкретних мов (і культур). Обсяг реалій мови-джерела постійно змінюється залежно від словникового складу того хто сприймає особливості її матеріальної і духовної культури, від інтенсивності культурних і етнічних контактів відповідних мовних колективів. Однією з основних рис реалій є те, що їм властива безеквівалентність, але в певному бінарному зіставленні. На позначення цього феномена вводиться поняття “безеквівалентна лексика” [7, с. 64]. Це поняття значно ширше ніж семантичне поле поняття “реалія”, яке відповідає лише випадкам лексико-предметної еквівалентності. Очевидно всі реалії є частиною безеквівалентної лексики при певному бінарному зіставленні. Термін “безеквівалнтна лексика” вживається щодо співставлення лексичного складу мов оскільки специфіку кожної мови, крім характеру репрезентації мовного складу, визначають також культурно-історичні та етнографічні фактори. У вітчизняній лінгвістиці розбіжність у мовах та у відповідних аспектах культури фіксується за допомогою поняття “лакуни” [19, с. 98]. Лакуни, власне кажучи, є терміном для позначення того, що є в одній локальній культурі і чого немає в іншій або, інакше кажучи, пробіли у лексиці мови, які можна пояснити соціально-культурними причинами.

На наявність “лакун” або “антислів” у французькій мові при порівнянні з російською вказує Ю. Степанов: “Порівняльний опис норм двох мов відкриває існуючі у кожній мові словесні пробіли” “білі плями” на семантичній карті мови, непомітні з середини для людини, яка володіє лише однією мовою” [7, с. ]. На його думку всі випадки виявлення безеквівалентної лексики також можна розглядати як лакуни.

Зрозуміти природу лакун допомагають спостереження і дослідження В. Муравйова, який звертає увагу на ту, що контактуючи з чужою культурою реципієнт бачить її через призму своєї локальної культури, чим, головним чином, і зумовлюється нерозуміння специфічних феноменів незнайомої культури. Зважаючи на це вводиться поняття “культурологічні лакуни”, тобто лакуни, які вказують на неспівпадіння в оцінках культурного простору та інтер’єру представниками тих чи інших лінгвокультурних спільностей [19,с. 102]

Під культурним простором розуміється все оточення, в якому існують носії будь-якої культури. До складу культурного простору в ходять наступні елементи:

навколишній світ, як його “бачить”, представники певної лінгвокультурної спільності;

побут представників цієї спільності;

запас знань (культурний фонд);

представники певної лінгвокультурної спільності, їх самооцінки та образи самих себе;

представники чужої лінгвокультурної спільності, образи та оцінки “чужих”.

Різновидом культурологічних лакун є етнографічні лакуни, які вказують на своєрідність життя у тих чи інших культурах. Їх існування зумовлене відсутністю реалій, характерних для однієї культури,