Збіг кількох приголосних викликає певні труднощі у вимові. Він невластивий українській мові. Саме тому в різних групах приголосних часто відбувається спрощення, тобто один із звуків випадає. Найчастіше воно спостерігається в таких групах приголосних: жднжн: тиждень – тижневий; здн>зн: виїзд – виїзний; стн>сн: вість – вісник (у словах зап’ястний, хвастнути, хворостняк, шістнадцять та іншомовних – баластний, компостний, контрастний, форпостний літера т зберігається); стл>сл: щастя – щасливий (але: кістлявий, пестливий, хвастливий); рдц>рц: серденько – серце; лнц>нц: сонце (із солнце); слн>сн: масло – масний; сткл>скл: скло (із сткло); скн>сн: писк – писнути.

Фонологія (від гр. phone – звук і logos – учення) – галузь мовознавства, що вивчає звуки як засіб творення, розпізнавання, розрізнювання морфем, слів та їх форм, тобто вивчає функціональні властивості фонем.

У мовознавстві досі немає єдиного погляду на взаємовідношення фонетики і фонології. Деякі вчені вважають їх різними мовознавчими дисциплінами (М. Трубецькой), інші розглядають фонологію як частину фонетики (Р. Аванссов, Л. Щерба та ін.).

Фонема (від гр. phonema – голос, звук) – це неподільна звукова одиниця людської мови, за допомогою якої розрізняється значення слів і морфем.

Основоположником вчення про фонему був російський учений І. Бодуен де Куртене. Він вперше звернув увагу, що звук виконує смислорозрізнювальну функцію.

Функції фонем: конститутивна (будівельна), ідентифікаційна (розпізнавальна) та дистинктивна (розрізнювальна).

У процесі мовлення кожна фонема реалізується у вигляді звуків, які називаються варіантами фонем (алофонами).

Головним виявом фонеми називається звук, у якому вона найчастіше реалізується в позиції, незалежній від таких фонетичних умов, як місце в слові, наголошеність складу та вплив сусідніх звуків.

Під позиційним варіантом фонеми розуміють звуковий вияв фонеми, що залежить від її позиції в слові: [веисна/], [биi].

Під комбінаторним варіантом фонеми розуміють звуковий вияв, зумовлений впливом сусідніх звуків: [г’і/лка], [боро.д/ба/].

Факультативним варіантом фонеми називається її необов’язковий, але можливий у мові звуковий вияв. Цей варіант зумовлюють різні причини: темп мовлення, наявність багатьох стилів, вплив діалектного оточення: [розказа/] – при повільному темпі мовлення, а [росказа/] – при швидкому.

У сучасній українській літературній мові нараховують 38 фонем: 6 голосних і 32 приголосних (22 твердих і 10 м’яких).

Звуки, склади, слова – це лінійні одиниці мови, бо в мовному потоці вони розташовуються одна за одною, утворюючи ряд, ланцюг, побудований із відповідних сегментів. Тому такі одиниці називають ще сегментними.

На відміну від них, наголос та інтонацію, які накладаються на – сегментні елементи, вважають надсегментними (суперсегментними) одиницями.

Склад – відрізок мовлення, що являє собою один звук або таке поєднання звуків, яке вимовляється одним видихувальним поштовхом.

У фонетиці існує кілька теорій складу. Найбільшого поширення набула сонорна теорія, за якою склад – це сполучення менш звучного елемента з більш звучним. Усі звуки за звучністю поділяються на чотири групи: найбільш звучними є голосні, а далі, в міру спадання звучності, йдуть сонорні, шумні дзвінкі та глухі приголосні.

Близькою до цієї теорії є теорія м’язового напруження (її висунув мовознавець Л. Щерба). За нею, склад – це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м’язовим напруженням усіх органів мовлення при артикуляції.

За експіраторною теорією склад – це один звук або сполучення кількох звуків, що вимовляються одним поштовхом видихуваного повітря.

Типи складів:

1)                      відкриті (закінчуються на голосний звук): лі-то; закриті (закінчуються на приголосний звук): каз-ка;

2)                      прикриті (починаються з приголосного): ві-кно; неприкриті (починаються з голосного): ар-ка;

3)                      наголошені (якщо на склад падає наголос): га/р-ний; ненаголошені (якщо на склад наголос не падає): кві/-ти.

Виділення у слові складу за допомогою артикуляційних та акустичних засобів, властивих певній мові, називається наголосом.

Наголос в українській мові є переважно динамічний, тобто силовий – наголошений склад вимовляється з більшою силою голосу.

Є ще наголос музикальний (або тонічний), коли наголошений склад вимовляється з підвищенням тону (він властивий литовській, корейській, сербській та іншим мовам).

В українській мові наголос вільний, тобто не закріплений за якимось постійним місцем у слові. Є мови, в яких наголос сталий, тобто завжди падає на один і той самий склад, наприклад, у французькій мові – на останній, у польській – на передостанній.

Наголос може бути рухомий, якщо при зміні слова змінює своє місце (пі/сня – пісні/), і нерухомий (па/рта – па/рти).

Наголос в українській мові використовується і як засіб розрізнення лексичних (доро/га – дорога/) та граматичних значень слів (ру/ки – руки/).

Логічним наголосом називається виділення у реченні якого-небудь слова з метою збільшення його семантичної ваги у висловлюванні. Наприклад, речення „Після занять ми підемо в театр” може бути вимовлене з логічним наголосом на кожному слові, і кожного разу буде передаватись дещо інший змістовий відтінок.

Наголос, за допомогою якого виявляється емотивне значення слова, називається емфатичним: - Людоньки-и-и-и-и! – проверещали ми й замовкли, чекаючи відповіді.

Фразовий – це наголос, що падає на кінцеве слово фрази. Фраза – це відрізок мовлення між двома тривалими паузами, що характеризуються інтонаційною завершеністю та смисловою самостійністю. Наприклад: „Час від часу злива спадає, // дорога тоді набирає далечі, // вся воно червоно тече в гронах мокро розблислих рубінів” (О. Гончар). У наведеному реченні є дві паузи, які розмежовують три фази.

Службові слова, як правило, не мають самостійного наголосу. Вони об’єднані одним наголосом з найближчим самостійним словом і поділяються на енклітики – короткі слова, які йдуть за наголошеним словом (пішо/и), і проклітики – короткі слова, які знаходяться перед повнозначним словом ().

Інтонація – це фонетичне оформлення у певну цілісність будь-якого висловлення