Історичним чергуванням називають незалежні від фонетичних умов зміни у фонемному складі морфеми, що полягають у заміні однієї фонеми іншою, а також сполукою фонем або фонемним нулем і служать як один із морфологічних засобів мови в галузі формотворення і словотвору.

Такі випадки, у яких зміни в фонемному складі морфеми, що мають характер чергування певних фонем, виконують формотворчу та словотворчу функцію, становлять суміжну ділянку між фонологією та морфологією. Розділ науки, в якому досліджуються вказані суміжні явища, називається морфонологією. Вперше цю назву вжито в „Тезах” Празького лінгвістичного гуртка, надрукованих у 1929 р.

Морфонема – це ряд двох або кількох фонем, здатних змінювати одна одну в межах однієї й тієї ж морфеми, наприклад: к /ц// ч (рука – руці – ручка), с / ш (носити – ношу), і / е (сім – семи).

Орфоепія (від гр. orthos – правильний і epos – мова, слово) – це система загальноприйнятих правил, які забезпечують єдність звукового оформлення мови відповідно до її національних норм; це розділ науки про мову, що займається вивченням, систематизацією та впорядкуванням правил єдиної літературної вимови.

Усталені, єдині для всього народу правила літературної вимови полегшують розуміння усного мовлення, сприяють ефективному широкому й вільному спілкуванню людей, а порушення орфоепічних норм заважає взаєморозумінню.

Розрізняють два типи орфоепічних помилок:

1.          Фонематичні – пов’язані із заміною однієї фонеми іншою: кіз – [к’іс], іду полити – [пали/тие].

2.          Акцентні – помилки у варіантах фонем. У мовленні, що не відхиляється від загальноприйнятої норми, слухач не помічає різниці між варіантами однієї фонеми. Але якщо у слові замість потрібного чується який-небудь інший відтінок звука, то слухач відразу скаже, що воно звучить із певним „акцентом”: [пј.а.т/ц/], [ўт/ц/іка/тие]. Така вимова [т/ц/] є орфоепічним порушенням, хоча в інших випадках вона є нормативною [ра/.діс/т/ц/]. Виділяють ще третій тип орфоепічних помилок, які пов’язані із орфографією. Це стосується вимови деяких звукосполучень. Наприклад, вимовляють не [миелу./јеис/:.а], а [миелу./јеишс/ .а], не [спи/ц/: .а], а [спи/т/с/ .а], не [], а [джем].  

Найголовніші правила української вимови

Вимова голосних звуків

1.          Усі голосні в наголошеній позиції вимовляються виразно: [ка/рта], [доро/га], [су/д], [л/і/то], [дим], [ден/].

2.          Голосні [і], [а], [у] і в ненаголошеній позиції вимовляються виразно.

3.          Голосний [е] в ненаголошеній позиції вимовляється як [еи]: [меине/]. Перед складом з наголошеними звуками [і], [и], [у] голосний [е] змінюється якісно і звучить як [ие]: [ниесу/], [стиепи/].

4.          Голосний [и] в ненаголошеній позиції вимовляється як [ие]: [пра/виела]. Перед складом з наголошеними звуками [е], [а] голосний [и] змінюється якісно і звучить як [еи]: [збеира/ла].

5.          Ненаголошений голосний [о] здебільшого вимовляється виразно й чітко: [вода/]. Однак у позиції перед наголошеними [і], [у] голосний [о] звучить як [оу]: [гоулу/бка], [соуб’і/].

Вимова приголосних звуків

1.          Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляються дзвінко: [коло/дка], [дуб]. Глухо вимовляється [з] лише у прийменниках та префіксах з-, роз-, без- перед наступними глухими приголосними: []. Дзвінкий приголосний [г] у словах легко, вогко, нігті, кігті, дьогтю та похідних від них втрачає свою дзвінкість: [ле/хко].

2.          Глухі приголосні перед дзвінкими вимовляються дзвінко: [воґзал].

3.          Губні, шиплячі, задньоязикові та глотковий приголосні вимовляються твердо: [н/іч] [чоуму/]. Пом’якшену вимову вони мають тільки перед [і], а також у словах іншомовного походження: [б’і/лиеi], [п’уре/].

4.          Приголосний [р] у кінці слова та складу вимовляється твердо: [з/в’ір], [г’ірки/i].

5.          Приголосний [ц] у кінці слів вимовляється м’яко: [хло/пеиц/].

6.          Внаслідок різних асимілятивних процесів окремі сполучення приголосних зазнають у вимові значних змін:

1)    звукосполучення [шс/ .а], [жс/ .а], [т/с/ .а] вимовляються відповідно як [с/: .а], [з/с/ .а], [ц/: .а]: [ми/јеис/: .а], [с/м’іје/ц/: .а];

2)    звукосполучення [жц/], [шц/], [чц/] вимовляються як [з/ц/], [с/ц/], [ц/:]: [], [], [доу.ц/:і/].

7.          М’яко вимовляються приголосні [с/], [з/], [ц/] у суфіксах -ськ-, -зьк-, -цьк-: [пари/з/киеi].

8.          Африкати [], [] вимовляються як один звук: [], [].

9.          Приголосні [з], [с], [ц], [н], [д], [т] перед наступними м’якими або пом’якшеними вимовляються м’яко: [п’і/с/н/ .а].

Вимова слів, засвоєних із інших мов

1.          Ненаголошений [о] перед складом з [у] вимовляється чітко: [форту/на].

2.          Ненаголошений [е] на початку і в середині слова вимовляється чітко: [ек’іпа/ж], [фаето/н].

3.          Між попереднім голосним і наступним звуком [і] з’являється [й]: [моза./jіка]. Але це не поширюється на [і] після префікса: [доімпера/торс/киеi].

4.          Звук [г] вимовляється як щілинний: гастролі, гвардія.

5.          Перед [е] усі приголосні вимовляються твердо: [ф’іле/].

Слово графіка в українській мові вживається в кількох значеннях:

1.    Вид образотворчого мистецтва.

2.    Сукупність умовних знаків, за допомогою яких звукова мова передається на письмі (букви, апостроф, знак наголосу, лапки, розділові знаки, дефіс та ін.).

3.    Розділ науки про мову, в якому вивчаються ці умовні знаки, а також система співвідношень між буквами та звуками.

Сукупність усіх букв, розміщених у певному сталому порядку, становить алфавіт мови.

Буква (літера) – це умовний графічний знак мовного звука. Вона тільки позначає звук на письмі, але не відтворює його властивостей.

У сучасному українському алфавіті 33 букви. Із них 32 вживаються для позначення на письмі голосних і приголосних звуків, а одна (ь) вказує на м’яку вимову приголосних. Літери є друковані та писані, великі та малі.

Український алфавіт має букви однозначні (завжди означають один і той самий звук) і двозначні (мають подвійне звукове значення, тобто можуть позначати різні звуки залежно від того, яка буква стоїть поряд). Отже, звукове значення деяких букв можна встановити тільки в сполученні з іншими буквами. Це одна з важливих особливостей української графіки. Вона називається складовим принципом графіки.

До нелітерних графічних засобів писемної