Мовну діяльність І.Франко тісно пов'язував з самою особистістю, з "таємною робітнею її духу". Творячи концепцію дальшого розвитку української мови, виробляючи теорію мовної поведінки й мовного життя творчої особистості та народу, вчений осмислював мовну діяльність видатних письменників з погляду їх значення і ролі в цих важливих процесах.

Дослiдження мовної особистостi письменника — один iз актуальних напрямкiв мовознавства, який передбачає поєднання стилiстичного та iсторико-лiтературного аспектiв у вивченнi iндивiдуального стилю. Звернення лiнгвiстiв до поняття "мовної особистостi" свiдчить про виняткову роль мови в життi окремої людини i суспiльства в цiлому, приверненнi уваги до свiтоглядних основ мовної творчостi.

Сучасні уявлення про мову базуються на чотирьох фундаментальних її властивостях — історичному характерові розвитку, психічній природі, системно-структурних основах її будови, соціально зумовленому характерові виникнення і вживання. При розгляді мовної особистості як об'єкта лінгвістичного вивчення враховується взаємодія усіх цих властивостей, тому що особистість — зосередження і результат соціальних законів; вона продукт історичного розвитку етносу; її мотиваційні нахили, що виникають із взаємодії біологічних спонукань та соціальних, фізичних умов належать до психічної сфери; особистість створює мову і водночас послуговується знаковими, тобто системно-структурними за своєю природою, утвореннями.

Особливо зріс інтерес до особистісного аспекту вивчення мови у 80-90-ті роки[5]. Дослiдники наголошують: не можна пізнати людину, не пізнавши її мову. Логіка розвитку наукового пізнання зумовлює інше формулювання цієї тези: не можна пізнати мову як таку, не вийшовши за її межі, не звернувшись до її творця, носія — до людини, до конкретної мовної особистості.

Набула поширення сформована в 70-х роках і до цього часу добре розроблена в англо– і німецькомовній літературі "теорія мовленнєвих актів". Досить авторитетною є французька школа психологів і психоаналітиків, яка пов'язує себе з іменем Лакана. І в "теорії мовленнєвих актів" і в "лаканізмі" (у його лінгвістичних передумовах), як і в "теорії тексту", що виникла всередині самої лінгвістики, бачимо спроби синтезу, різні підходи на шляху до створення нової теорії мови, яка охоплювала б когнітивні, пізнавальні, комунікативно-діяльнісні сторони буття мови і функціонування разом з її носієм.

2. Моделі мовної особистості.

Глибоко розроблено теоретичні основи, дано всебічну характеристику, створено функціональну модель мовної особистості у монографії Ю. Караулова "Русский язык и языковая личность" (Караулов, 1987). Викладемо коротко його погляди на цю проблему.

Структура мовної особистості, на думку вченого, уявно складається з трьох рівнів: 1) нульового, вербально-семантичного; 2) першого, лінгво-когнітивного; 3) другого, прагматичного.

Вербально-семантичний рівень (іноді його називають лексикон) передбачає для мовця володіння лексико-граматичним фондом мови, а для дослідника — традиційний опис формальних засобів вираження певних значень. Спілкування на рівні "як проїхати" і "чи працює магазин", так само, як уміння правильно вибрати варіант — "музичний" чи "музикальний", Ю.Караулов не відносить до компетенції мовної особистості. Попри все це ординарно-семантичний рівень[6] є необхідною передумовою становлення і функціонування особистості. На рівні ординарної мовної семантики, на рівні смислових зв'язків слів, їх сполучень і лексико-семантичних відношень ще немає можливостей для виявлення індивідуальності. Врешті на цьому рівні ми можемо констатувати нестандартність, неповторність вербальних асоціацій, які самі по собі ще не дають відомостей про мовну особистість, про більш складні рівні її організації.

При вивченнi мовної особистостi враховується iнтелектуальний рiвень її мови. Мовний iнтелектуалiзм iндивiдуума простежується уже на першому, лінгво-когнітивному рівні вивчення мовної особистості (іноді його називають тезаурусним рівнем). Одиницями цього рівня є поняття, ідеї, концепти, які формують у кожної мовної індивідуальності більш чи менш упорядковану "картину світу", що називається тезаурус і відображає ієрархію цінностей.

Завершена картина світу, яка б однозначно сприймалася, можлива лише на основі встановлення ієрархії значень і цінностей для окремої мовної особистості. Все ж деяка домінанта, що визначається національно-культурними традиціями, існує; і саме вона зумовлює можливість виділення у загальномовній картині світу її ядерної, загальновагомої, інваріантної частини[7]. Перший рівень вивчення мовної особистості, який спирається на достатньо представлену сукупність породжених нею текстів небуденного змісту, дозволяє також виділити й проаналізувати змінну частину в її картині світу, частину, специфічну для даної особистості і неповторну. Лінгво-когнітивний рівень структури мовної особистості та її аналізу передбачає розширення значення і перехід до знань; отже, охоплює інтелектуальну сферу особистості, даючи досліднику вихід через мову, через процеси говоріння і розуміння — до знання, свідомості, процесів пізнання людини.

Другий, прагматичний рівень (прагматикон) аналізу мовної особистості включає виявлення і характеристику мотивів, цілей, інтересів, системи соціальних ролей, установок й інтенціональностей, які керують індивідуумом у процесі комунікації, його розвитком, поведінкою і в кінцевому результаті визначають іє- рархію значень і цінностей у його мовній моделі світу. Орієнтація одиниць мотиваційного рівня[8]2 повинна бути прагматичною, і тому тут слід говорити про комунікативно-діяльнісні потреби особистості. Ці потреби диктуються екстра–, прагмалінгвістичними причинами. Другий рівень забезпечує в аналізі мовної особистості закономірний і зумовлений перехід від оцінок її мовної діяльності до осмислення реальної діяльності у світі.

Саме на основі трирівневої моделі мовної особистості, поєднуючи здібності людини й особливості породжуваних нею текстів, і визначається дефініція поняття "мовної особистості". Під мовною особистістю розуміється "сукупність здібностей і характеристик людини, які зумовлюють створення і сприйняття нею текстів, що відрізняються а) ступенем структурномовної складності, б) глибиною і точністю відображення дійсності,