У лінгводидактиці виділилось три підходи до реконструкції мовної особистості. Один з них базується на охарактеризованій вище трирівневій організації мовної особистості; другий спирається на сукупність умінь, чи готовностей, мовної особистості до здійснення різних видів мовно-мислительної діяльності і виконання різних комунікативних ролей; третій становить досить опрацьовану спробу відтворення мовної особистості у трьохвимірному просторі а) даних про рівневу структуру мови (фонетика, граматика, лексика), б) типів мовної діяльності (говоріння, слухання, письмо, читання), в) ступенів оволодіння мовою.

Якщо у першому випадку підхід до реконструкції мовної особистості називають "методичним", то у другому випадку — "цільовим" (або "готовнісним"), оскільки вихідним моментом при цьому служить кінцевий, ідеальний результат навчання, мета, якої хочуть досягти, а саме: перелік мовленнєвих умінь, навиків, готовностей об'єкта навчання. У "цільовій" моделі мовної особистості будь-який вид мовної здатності називається "готовністю", не проводиться диференціація між умінням, навиком чи компетенцією (Караулов, 1987, 60–62).

Формування набору готовностей визначається насамперед соціальними умовами й відповідними ролями мовної особистості. Зовсім різні готовності у середнього носія мови і в учителясловесника, до яких належать і вміння вести урок рідною мовою, і вміння коректувати висловлювання учнів в усній і письмовій формі, і володіння технікою "викладацького читання".

Третій підхід до реконструкції мовної особистості представлений у вигляді "лінгводидактичної" моделі (Богин, 1984). Особливість її полягає в тому, що, поєднуючи дані про мовну структуру з видами мовної діяльності (у цій частині вона збігається з іншими підходами), дана модель відображає мовну особистість у її розвитку, становленні, в її русі від одного рівня володіння мовою до іншого, більш високого. Принципово новим у цій моделі є введення рівнів володіння мовою. Таких рівнів виділяється п'ять: 1) рівень правильності, який передбачає знання значного лексичного запасу й основних структурних закономірностей мови, що дозволяє будувати висловлювання і продукувати тексти відповідно до елементарних правил даної мови; 2) рівень інтеріоризації, який включає вміння реалізувати і сприймати висловлювання відповідно до внутрішнього плану мовного вчинку; 3) рівень насиченості, який виділяється з погляду відображення у мовленні всього багатства виразових засобів мови — фонетичних, граматичних, лексичних; 4) рівень адекватного вибору, який оцінюється з погляду відповідності мовних засобів, що використовуються у висловлюванні, сфері спілкування, комунікативній ситуації і ролям комунікантів; 5) рівень адекватного синтезу, який враховує відповідність породженого особистістю тексту всьому комплексу змістових і комунікативних завдань.

Уся "лінгводидактична" модель мовної особистості постає як тривимірне утворення (своєрідний паралелепіпед) на перетині трьох осей — рівнів мовної структури (їх три — фонетика, граматика і лексика, але могло б бути більше), п'яти охарактеризованих вище рівнів володіння мовою і чотирьох видів мовної діяльності — говоріння, письма, слухання і читання. Отже, модель складається з 60 (3·5·4=60) "цеглинок", кожна з яких позначає певний компонент мовної особистості, який співвідноситься з поняттям мовленнєвої готовності (Караулов, 1987, 67–68).

"Лінгводидактична" модель мовної особистості, на думку Ю.Караулова, є більш діагностичною, ніж "методична" модель, а від "готовнісної" моделі її вигідно відрізняє чітко виражена системність. Недоліком її є недискретність, недиференційованість, з якою в ній представлена мовна структура. "Лінгводидактична" модель має безсумнівну евристичну цінність, представляє мовну особистість компактно, в динаміці, але страждає через свою глобальність (однаково моделює онтогенез чи арогенез особистості) і свою універсальність, тобто однаково характеризує будь-яку мовну особистість, незалежно від національної специфіки мови, незалежно від того, чи є рідною ця мова.

3. Мовна особистість як національний і соціокультурний феномен.

Мовною є особистість, виражена у мові (текстах) і через мову, особистість, реконструйована в основних своїх рисах на базі мовних засобів; вона трактується як частина місткого і багатогранного розуміння особистості в психології, не як ще один із ракурсів її вивчення, нарівні, наприклад, з "юридичною", "економічною", "етичною" та ін. "особистістю", а як вид повноцінного представлення особистості, який акумулює в собі психічний, соціальний, культурний, етичний та інші компоненти, але переломлені через її мову, її дискурс.

Уже в самому виборі мовної особистості як об'єкта лінгвістичного дослідження закладена потреба комплексного підходу до її аналізу, можливість і необхідність виявлення на базі дискурсу не тільки рівня мовної компетенції, але й філософськосвітоглядних передумов, етнонаціональних особливостей, соціальних характеристик, історико-культурних першоджерел.

Розгляд мовної особистості взагалі, незалежно від національної специфіки її мови, неминуче залишається схематичним. Мовна особистість трактується насамперед як глибоко національний феномен. Обговорюючи зміст поняття етносу й етнічної самосвідомості[9] (які з позицій самої особистості, зсередини, тобто у відображеному вигляді, і становлять основу національного почуття), етнологи враховують декілька основних ознак: спільність походження, спільність історичних доль, спільність культурних цінностей і традицій, спільність мови, емоційних і символічних зв'язків, спільність території (Караулов, 1987, 40).

Поняття "мовна особистість" і "національний характер" не тотожні, але глибинна аналогія між ними існує. Вона полягає в тому, що носієм національного і в одному і в другому випадку виступає відносно стійка в часі, тобто інваріантна в масштабі самої особистості, частина в її структурі, яка є продуктом тривалого історичного розвитку і об'єктом міжпоколінної передачі досвіду.

Високою стійкістю до варіацій і стабільністю в часі володіє одиниця мовної свідомості психоглоса, відображаючи певну рису системи рідної мови. Набором психоглос визначається зміст загальнонаціонального мовного типу, під яким розуміють такі системно-структурні риси мовної будови, які, пронесені через історичний час і еволюціонуючи в ньому, деяким інваріантним способом переломлюються у свідомості носія мови і дозволяють йому впізнати українськість якогось тексту, тієї чи іншої фрази, конструкції чи окремого слова. Таким чином, наявність