Як відомо з психології, головною ознакою особистості є наявність свідомості і самосвідомості. Тоді головна ознака мовної особистості — наявність мовної свідомості і мовної самосвідомості. Поняття мовно-національної свідомості наближається до таких понять, як мовна картина світу, стратегія і тактика мовної поведінки. Говорячи про мовну свідомість особистості, ми повинні мати на увазі ті особливості мовної поведінки індивідуума, які визначаються комунікативною ситуацією, його мовним і культурним статусом, соціальною належністю, статтю, віком, психічним типом, світоглядом, особливостями біографії та іншими константними і змінними параметрами особистості. Одним із способів виявлення мовної свідомості є тезаурус.

Поняття мовної свідомості виходить ще з робіт І.Бодуена де Куртене ("мовні уявлення", "чуття мови народом"), Л.Щерби ("лінгвістичний інстинкт", "мовне чуття"). Про "чуття мови" писали М.Шумило, І.Синиця, Р.Дуб, В.Поліщук, Т.Панько, про "чутливість до слова" В.Сухомлинський, про "мовну чутливість" В.Русанівський і багато інших україністів минулого і сучасного.

Мовна свідомість у філософському осмисленні постає як одна з форм суспільної свідомості, яка має свій, особливий об'єкт відображення — мову, що виконує особливу соціальну функцію — обслуговування потреб мовної діяльності. Як і будь-яка інша форма суспільної свідомості, мовна свідомість має два рівні: теоретично систематизований, який включає лінгвістичні теорії, ідеологічні елементи, і теоретично не систематизований, куди відносяться буденні погляди, елементи соціальної психології.

Межа між усвідомленим і неусвідомленим індивідуальна і ситуативно зумовлена. Мовна самосвідомість — це усвідомлення своєї чи чужої мовної поведінки, частина культурної самосвідомості. У певний історичний час рідна мова стає символом національної самосвідомості.

Одначе є ще одна невід'ємна властивість мовця, одна з обов'язкових його характеристик. Йдеться про любов кожної людини до своєї мови. Це почуття живе глибоко в душі кожного носія мови, як один із виявів любові до батьківщини. Любов до мови у лінгвіста (учителя-словесника) становить частину його професійної компетенції і тому завжди усвідомлена. Зв'язок неповторних особливостей рідних слів з рисами національного характеру, у поєднанні з культурно-історичним компонентом — найбільш виразний вияв цієї любові.

4. Поняття “володіння мовою”. Лінгвістична компетенція.

Сучасний етап розвитку лінгвістики характеризується тим, що даються визначення багатьом поняттям, які раніше розумілися суто інтуїтивно. Ю.Апресян один з перших чітко сформулював поняття "володіння мовою", зробив спробу розчленувати його на складники. На думку вченого, володіти мовою означає: а) вміти виражати заданий зміст різними (в ідеалі — всіма можливими у даній мові) способами (здатність до перефразування); б) вміти вибрати із сказаного даною мовою зміст, зокрема — розрізняти зовнішньо схожі, але різні за значенням висловлювання (розрізнення омонімії) і знаходити спільне значення у зовнішньо різних висловлюваннях (володіння синонімією); в) вміти відрізняти правильні у мовному відношенні речення від неправильних (Апресян, 1980, 2). В іншій роботі до цих трьох умінь Ю. Апресян додає ще "селективну здатність", яка "виявляється в умінні вибрати у великій кількості принципово можливих засобів вираження певної думки те, яке найбільшою мірою відповідає соціальним, територіальним та іншим особливостям ситуації спілкування і з найбільшою повнотою виражає особистісні характеристики її учасників" (Апресян, 1979, 503)[10]. Цю здатність мовців доцільно розглядати диференційовано, залежно від того, який аспект ситуації спілкування — національно-культурний, соціальний, енциклопедичний чи будь-який інший — мають на увазі.

Така інтерпретація поняття "володіння мовою" є, по суті, більш детальною розробкою того, що Н.Хомський назвав мовною (лінгвістичною) компетенцією (linguistik competence). Н.Хомський при трактуванні цього поняття виходить із ідеї мовної системи: в мовній системі наявне певне число актуальних речень, базових структур, з яких за допомогою певних синтаксичних механізмів утворюються похідні структури; належність останніх до системи визначається мовною компетенці- єю, яка нібито закладена в людині, в її свідомості.

Сам учений оперував цим поняттям не завжди однозначно, маючи на увазі "мовну поведінку", "мовне знання", "лінгвістичну інтуїцію". У роботах пізнішого періоду під мовною компетенцією розуміється здатність ідеального мовця володіти абстрактною системою мовних правил. Компетенція протиставляється мовленнєвому виконанню (performance). В основу мовної компетенції покладена внутрішньо засвоєна (internalisierte) генеративна граматика.

Запропоновану Н.Хомським дихотомію competence/performance при інтерпретації мовної здатності і мовної діяльності людини можна було б розглядати як одну з перших спроб експліцитного визначення поняття "володіння мовою", якби не крайній "граматизм" тлумачення компетенції, врахування лише власне лінгвістичного боку його і повне ігнорування будь-яких соціальних, ситуативних та інших прагматичних факторів.

Через два роки Д.Хаймс показав, що знання мови передбачає не тільки володіння її граматикою і словником, але й уявлення про те, в яких умовах можуть чи повинні вживатися ті чи інші слова і граматичні конструкції. Д.Хаймс ввів поняття "комунікативної компетенції" і довів його необхідність. На думку вченого, соціолінгвістична (чи, більш широко, комунікативна) компетенція дозволяє людині бути не просто мовцем, а членом соціально зумовленої системи спілкування. Для соціолінгвістичного опису мовної здатності людини і її вияву у мовній діяльності, за Хаймсом, суттєвими є три компоненти: словесний репертуар (verbal repertoire), мовні звичаї і шаблони (linguistik routines) — уявлення про типи організації різних за жанром текстів, про правила спілкування двох і більше