Метою і змістом мовного виховання є вироблення такого ставлення до мови, до мовних проблем і явищ, яке збігається з сучасним науковим знанням про мову. З досвіду відомо, як часто погляди рядових носіїв мови на деякі принципові мовні питання різняться з поглядами лінгвістів, орієнтованими на результати сучасного наукового пізнання. Згадаємо, для прикладу, негативне ставлення до варіантних засобів у кодифікації, пуристичні погляди на запозичення слів і їх функціонування у мові. Мовнокультурна освіченість означає вироблення у кожної особистості постійної потреби удосконалення власної літературної мови. Мовне виховання не обмежується рамками шкільної чи вузівської освіти, а триває доти, доки є чинною мовна діяльність людини, тобто все її свідоме життя.

Рівень мовної культури індивідуума залежить від його обізнаності з національним мистецтвом, з історією культури народу, історією його мови, з народознавством. Українознавство виокремлює в мовній освіті світоглядний принцип, формування національно-мовної картини світу. Тільки глибоке розуміння внутрішніх законів розвитку психології народу-носія мови забезпечує участь мовця у безперервному процесі удосконалення мови. Вирішальна роль у цьому процесі належить мовній свідомості носіїв мови. Говорячи так, ми ніскільки не применшуємо ролі активної позиції в нормалізаторській роботі лінгвістів, але, при всій важливості і потрібності останньої, її не можна порівнювати з роллю мовної свідомості основної маси носіїв. Врешті боротьба за стійкість літературної норми, яка ведеться спеціалістами з культури мови, будується перш за все на апеляції до мовної свідомості, у той час, як сама норма формується як ядро, як згорнуте вираження загальнонаціонального мовного типу. Але і норма, що враховує як системний, так і еволюційний аспекти мови, неможлива без третьої координати — особистісної, тобто мовної свідомості.

"Очевидною умовою можливості культури мови, — на думку російського мовознавця Г.Винокура, — є, по-перше, висока лінгвістична свідомість мовців, а, по-друге, тісно пов'язана з цим любов до мови... Самі собою лінгвістичні знання не можуть виховати лінгвістичний смак..., якщо вони не випереджаються культурністю мовця" (Винокур, 1923, 105). Той, хто володіє літературною мовою, повинен відчувати свою відповідальність як член мовного колективу за підвищення культури суспільної мовної практики взагалі, сприяти піднесенню цієї культури хоча б зразками власної досконалої мови.

Побутує думка, що найвідповідальніша роль у мовному вихованні дитини належить школі, педагогам, і лише інколи згадується про значення сім'ї у формуванні мовної особистості. Але саме родина — та клітина, з якої починається плекання душі дитини, становлення її духовності. Материнська школа, у якій ще з пелюшок дитина прилучається до рідної мови, формує підвалини мовної особистості і мовно-національної свідомості. І.Огієнко у "Науці про рідномовні обов'язки" дав таку настанову батькам: "Виховуйте своїх дітей тільки рідною мовою, бо тільки вона дасть їм найбільше духових цінностей" (Огієнко, 1991, 5). На його думку, "жінка завжди чуліша до рідної мови, а тому й сильніше впливає на мовне виховання дітей" (Там же). І справді, лагідна мамина колискова прищеплює маленькій істоті людське, високе начало, бо у колисанках — світ добра, краси і справедливості, який кожен народ прагне викохати в юних душах. Материнське слово у ранньому віці є джерелом наслідування інтонаційного багатства рідної мови, її мелодійності і краси. Ненька відкриває дитині чарівність народних забавлянок, пісеньок, лічилок, загадок, примовлянок, ігор, казок. Через фольклор відбувається органічне опанування рідної мови. Фольклорні джерела, зрештою, готують дитину до розуміння художньої літератури, виховують у ній культуру сприйняття поетичних творів. Батьки вводять юну особистість у світ художньої літератури, і бажано, звичайно, щоб малюк виростав на кращих зразках прози і поезії для дітей, таких, як вірші Олени Пчілки, Марійки Підгірянки, Олександра Олеся, Ліни Костенко та інших представників українського письменства.

Зразок материнської школи дала українству Олена Пчілка — мати Лесі Українки. Письменниця не раз наголошувала: "Діти — се наш дорогий скарб, се наша надія, се — молода Україна". Незадоволена тодішньою системою виховання та навчання, вона шукала свої шляхи у загальнокультурній освіті власних дітей. У родинній школі Косачів бачимо початки свідомого ставлення до слова. Подружжя дало своїм дітям різнобічні знання: вони вивчали багато мов, світову історію, музику, малювання, заохочувались до літературної творчості. Саме матері завдячує Леся Українка розвиток свого поетичного таланту, називає її найкращою, найрозумнішою жінкою світового рівня.

У материнській (родинній) школі мовне виховання поєднується з народною етикою, мораллю, правилами поведінки, супроводжується звичаями, відтворенням народної культури, традицій, засвоєнням мовного етикету. Пробуджуючи в юному серці пам'ять роду свого, прищеплюючи любов до народної пісні, гордість за національні надбання, тим самим виховуємо і смак до своєї мови, прагнення захистити її від занепаду.

Слід зазначити, що мовний (розумовий) розвиток дитини передусім залежить від мовної діяльності батьків, від рівня їх мовної культури. Зразки літературної норми чи