Мовна особистість формується на основі рідної мови, а розвивається, розширює свої мовно-культурні обрії шляхом засвоєння інших мов. Тільки різностильова, функціонально багата мова-основа може надійно забезпечити засвоєння другої мови. Дбаючи про мовне виховання дитини, деякі сучасні батьки надмірно захоплюються навчанням іноземних мов у ранньому віці або ж, вважаючи рідну українську мову "непрестижною", віддають дітей у російські садочки і школи. Тому заслуговують на увагу думки О.Потебні про випереджальне навчання рідною мовою: "Знання двох мов у дуже ранньому віці не є володіння двома системами зображення і повідомлення одного і того ж кола думок, але роздвоює це коло і наперед ускладнює досягнення цілісності світогляду, заважає науковій абстракції" (Потебня, 1976, 263).

Культура для українського народу тільки тоді культурою буде, коли вона, за твердженням С.Єфремова, проходить у національних, рідних, зрозумілих формах, без яких культура зводиться на "дурное воспитание", на спустошення народної душі та розуму, на моральне здичавіння; а народ, позбавлений рідних шкіл, засуджується на культурне й національне каліцтво. Науковець вважав національну школу важливою передумовою побудови самостійної держави. Нація, що не має рідної школи, вільною не буде. Народ, гідний свого імені, який почав жити свідомим життям, хоче бути освіченим, повинен мати національну рідномовну школу, від початкової до вищої. Утвердження національної школи послужить, за словами вченого, могутньою підіймою поступу, культури та просвіти української нації.

"Рідна школа — то найсильніше джерело вивчення й консервації своєї рідної мови взагалі, а літературної зокрема. Цілий народ мусить пильно дбати, щоб усі його школи були тільки рідномовні, бо тільки вони виховують свідому націю... Народ, позбавлений рідних шкіл, позбавляється тим найсильнішого двигуна свого духового розвитку й засуджується на культурне й національне каліцтво" (Огієнко, 1991, 4).

Активно борючись за народну школу, за необхідність навчання і виховання дітей рідною мовою, М.Грушевський був переконаний, що "вчити добре можна тільки такою мовою, котру ученики добре знають і розуміють"[11] (Грушевський, 1991, 4). Те, що на Україні шкільна наука довгий час велась "руською" мовою, призвело до трагічних наслідків: "Між українським народом грамотних у двоє менше, ніж між народом великоруським; у деяких губерніях українських між Українцями ледве знайдеть ся оден грамотний на десять душ... Так підупав український народ, такий здатний, спосібний з природи своєї, що колись далеко вище своєю освітою стояв від народу великоруського (московського), та дивував сторонніх людей своєю освітою й охотою до книжки та науки" (Там же).

У сучасній загальноосвітній школі мають закладатися основи володіння українською мовою. Незалежно від мови викладання в школі (української, російської, польської, угорської та ін.) тут повинен забезпечуватися такий рівень оволодіння державною мовою, який давав би змогу випускникові користуватися цією мовою на рівні її літературних стандартів, літературних норм у всіх ситуаціях суспільної та виробничої діяльності. Недостатність мовних знань і навиків гальмує інтелектуальне, трудове і моральне удосконалення учня.

Основна вада навчального процесу в школі полягає в тому, що учнів навчають мови, але не навчають володіти нею, тобто застосовувати набуті знання в конкретній мовній ситуації. Про вивчення мови В.Сімович висловлював думки, до яких і сьогодні варто прислухатись: "Граматика в школі стала найгидкішим предметом науки через те, що потрібно витверджувати напам'ять граматичні правила"; "зазубрювання правил є не що інше, як насильство над людським розумом. І особливо шкідливий такий підхід у вивченні рідної мови". Науковець вважав, що граматика потрібна для того, аби дати свідомість мовного матеріалу, яким людина користується з чуття (Тарновецька, 1991, 57).

Тому новизна "Навчально-виховної концепції вивчення української (державної) мови", запропонованої С.Єрмоленко і Л.Мацько, полягає в переорієнтації змісту неперервної освіти (дисципліна "українська мова") на комунікативно-прагматичну мету. "Учні мають засвоїти не тільки суму лінгвістичних понять і граматичних, правописних правил, не тільки вміти розпізнавати лінгвістичні явища й репродукувати мовні одиниці у відповідних аналогічних контекстах: вони повинні вільно володіти усною і писемною мовою, користуватися нею в різних суспільних ситуаціях, вміти створювати тексти літературною мовою" (Єрмоленко, Мацько, 1994, 30).

Звичайно, уроки української мови і літератури були, є і надалі лишатимуться головним рушієм пізнання стильового багатства рідної мови. Проте юну особистість формує не лише бездоганне знання вчителем свого предмета, не лише педагогічна майстерність, досконалість методичних прийомів, а й словесно-естетичний рівень подання знань. Філолог у школі повинен бути взірцем у користуванні невичерпними можливостями мови. Словесник усім комплексом шкільної освіти має показати необхідність володіння мовою, за допомогою якої засвоюються література, культура, виховуються моральні й естетичні норми, формується національна свідомість індивіда.

З погляду мовного виховання є цікавими і корисними спостереження за методами роботи філологів, спрямованих на підвищення культури мови школярів: як педагог добивається збагачення словника учнів, як аналiзує виражальні засоби художніх творів, яким чином виправляє огріхи в усній і писемній мові дітей, як проводить аналіз творчих письмових робіт і т. д.

Формування мовної свідомості учнів залежить від культури мови всіх без винятку вчителів — від викладача рідної мови до вчителя фізкультури. Мова кожного педагога незалежно від предмета мусить бути бездоганно правильною, образною, чіткою, оскільки учні досить гостро реагують на мовні помилки вчителя і ступінь його професійної компетенції нерідко ототожнюють з мовною формою викладу думок. Мовне виховання — це культура мови на уроках, єдиний мовний режим у школі, в усіх її ланках