Не було мене вдома, а окрім того, я все дуже зайнята – та отсе Ви, ласкавий добродію. Один із перших, котрим я відповідаю. Се ж правда, що ми, хоть так близько стоїмо собі, знаємо так мало друг друга.

Я болгарської літератури, на жаль, майже зовсім не знаю – осли б се не справляло Вам яких-небудь клопотів та не забираю цінного часу, так будьте ласкаві ознайомити мене з нею. Я – хоть по-болгарськи не знаю, - та вірте в те, що буду хоть почасти розуміти легшу лектуру, читаючи її в оригіналі.

Чи, Ви, ласкавий пане, пишете лише по-болгарськи, чи також і в іншій мові? Я б дуже рада пізнати і Ваші твори; болгарська література – се ж для мене замкнений світ; воно смішно, но, на жаль, правда. Жиємо тут межи німцями, ромунами та боремося за наші національні ідеали, а в Галичані неустанна борба з поляками.

Коли будете мати вільну хвилинку, так напишіть мені, а коли можливо, вишліть щось із своїх творів. Буду Вам вельми вдячна.

Тимчасом здоровлю по-гупрашу і кланяюсь.

О.Кобилянська

А у листі від 22 червня 1900р. до того ж самого адресата читаємо:

Високоповажний пане!

Сердечно дякую за Вашу ласкаву пам’ять, що вислали мені в “Gesellshaft” свого новелку, а окрім того, і болгарський збірник “На помощь”.

Дуже цікава була для нас Ваша праця (її читає пан Маковей) – як іноді пісня повстає, - та я думаю, що в перекладі було багато з своєї первісної свіжої краси поетичної стратила. Дуже жалкую, що не розумію настільки болгарської мови, щоб читати літературні твори Вашого палкого народу. Поки що дякую щиросердечно за Ваші очень и очень інтересний і обширний лист.

О.Кобилянська

Обидва тексти відображають прагнення адресанта підтримувати, зміцнювати зв’язки між українською і болгарською літературою. Тексти ідейно завершені, мають ознаки епістолярію, побудовані композиційно вірно: вітання, виклад думки, прощання, підпис.

У тексті переважають складні структури речень, ускладнені відокремленими членами, звертаннями, вставними словами, що сприяє глибшому розкриттю ідейного змісту.

В інших приватно-ділових листах репрезентатор виявляє свої погляди, мрії, наміри, плани, бажання.

Наприклад, у листі до Юрія Гордійчука з Вижниці читаймо:

- Прагну ще раз поглянути на ті наші блакитні гори, на ту сріблясту, вічнозелену смереку, побачити гірських людей на їх кониках, почути шепіт гірського потоку, натішитися буйною природою, наслухатися доволі оповідань наших горян...

інтонаційно і структурно завершене односкладне просте речення, ускладнене однорідними головними і другорядними членами речення (присудки: прагну поглянути, побачити, почути, натішитися, наслухатися; додатки: гори, смереку, людей, шепіт, потоку, оповідань, горян; означення: блакитні, сріблясту, вічнозелену, гірських, гірського, буйного, наших).

Внутрішній монолог розкриває проблему зв’язку людини з природою, чарівність краю, розкриває традиції і звичаї, обдарованість простих людей – горян, утверджує єдність людини і природи.

Інтимно-товариське листування найповніше виявляється в листах закоханих, найближчих і близьких родичів, друзів, колег, товаришів. Зміст такого листування – це зазвичай розповідь, обмін думками з питань, потреб, фактів, подій, які хвилюють або становлять певний інтерес для адресанта й адресата чи тільки для одного з них. Кожен такий лист позначений неповторністю, суто особистісним і своєрідним мовленням, стилем автора.

Прикладом інтимно-товариського листа є лист Ольги Кобилянської до В.Стефаника.

Дорогий товаришу мій!

Давно було се, як були ми ще молоді, як однороку пребувала я під час ферій у селі Белелуї, у моїх свояків, а ти прийшов відвідати мене.

Ми ходили довго по гарнім саді і оглядали зільник під вікнами приходства. Про що говорили, не пригадую...

Прощаючись, ти обіцяв, що відвідаєш мене вскорі. Але ти не заходив ані раз, ані другий, ані третій. Мені вислав ти лише листець, в котрім сказав, що купав від мене одержану білу цвітку доти, доки не вмерла. Відтоді ми не бачились.

Ти писав, і я кожну твою стрічку перечитувала. Я буду писати, доки очі не затулю, але і ти читай.

В моїм звільнику виростає і та біла цвітна. Яку я тоді передала. Вона мені всюди, де б я її не бачила, пригадує тебе.

Ти цього не знаєш ... бо тебе терло життя, і наші дороги не сходились, але спомин-то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках, все наново з дна душі.

Жий у безжурності, Стефанику, в здоровлю, в громадці твоїх дорогих діточок.

В Чернівці, в цвітні.

1931 року.

Лист-спомин має всі ознаки епістолярного тексту: звертання, тему і основну думку, задум, зв’язність, завершеність речень.

Поділ тексту на абзац зумовлений завершеністю висловлення автора з приводу спогадів про певні періоду часу: зустріч, настрій, переживання. Надію, прощання, побажання. Форма звертання, мовна тканина тексту емоційна.

Лексичне навантаження тексту засвідчує рівень розвитку української мови, що перекипана територіальними діалектами (се, ферій, зільник, цвітка, приходства, звільнику, жий, громадці діточок) і допомагає розкриттю глибини почуття адресанта.

В інтимно-товариських листах адресант вживає шанобливе і з великим пієтетом звертання, що переходить від офіційно-доброзичливого до інтимно-ласкавого. Наприклад, у листі до Лесі Українки від 22 грудня 1908р. О.Кобилянська пише:

Дорогий Хтосічок!

Хтось до дорогого біленького так довго не обзивався, що аж встидно тепер писати. Але хтось чорний своєму мовчанню не винен.

Не знаю вже нині також, чи писав він комусь біленькому, що його “Касандра” дуже всім сподобалась.

Перед місяцем вислав хтось чорненький своє найновіше оповідання під заголовком “В неділю рано зілля копала...” до редакції “Літературно-наукового вісника”.

Прочитавши, нехай хтось розважить собі просьбу чорненького. Просьба слідуюча: чи хтось біленький не зміг би се оповідання переробити на сцену? І хтось знає, на сцену міг