У сучасній школі авторитарні методи викладання дедалі більше поступаються пошуковим, творчим. На противагу старій дидактиці, яка «побудована на відтворенні готових знань, народжується нова дидактика творчої активності» (М.Скаткін).

Усе це, однак, не означає, що на уроках літератури зовсім не треба заучувати навчальну інформацію. Матеріал, який засвоюють учні, не однорідний за своїм змістом і характером. Окрім ідейно-ху-дожнього змісту твору, учні повинні знати певні факти з історії його написання, біографії автора тощо. Подібні матеріали не можна за-своїти без заучування їх.

Важливою умовою підвищення якості уроків літератури є урізноманітнення методів і прийомів навчання, видів роботи, які вико-нують учні. Всяка одноманітність зрештою породжує в дітей відчут-тя перевантаження. Воно виникає не стільки від великої кількості завдань, їх складності, скільки від одноманітності, сірості і буденно-сті уроків літератури.

Проте урізноманітнення уроку — не самоціль. Кожен метод, при-йом, форма роботи повинні бути педагогічно виправданими. Ефектив-ність методів, форм і прийомів, їх педагогічна доцільність визначаю-ться лише в загальній системі різноманітних засобів педагогічного впливу на особистість учня. «Залежно від обставин, часу, особливо-стей особи і колективу, від таланту і підготовки виконавців, від най-ближчої мети, від щойно вичерпаної кон'юнктури, — діапазон застосу-вання того чи іншого засобу може збільшуватися до ступеня повної спільності або зменшуватися до положення повного заперечення. Не-має більш діалектичної науки, ніж педагогіка», (А.С.Макаренко). Не існує універсальних методів навчання і універсальних форм роботи. Але є свої улюблені прийоми, знайдені в процесі праці. «Викладання є мистецтво, а не ремесло — в цьому суть учительської справи. Випробувати десять методів і вибрати свій, переглянути де-сять підручників і не дотримуватися жодного беззастережно — ось єдино можливий шлях живого викладання. Завжди бути в пошуках, і вимагати, удосконалюватися — це єдино можливий курс учительської праці» (М.Рибнікова).

Оптимальний вибір методів, прийомів і засобів навчання зумов-люється змістом уроку, характером і специфікою матеріалу, який вивчають учні, їхніми пізнавальними інтересами і можливостями, рівнем інтелектуального розвитку. Включення учнів в інтенсивну розумову і творчу діяльність — необхідна умова повноцінного уроку літератури. Проте інтенсифікація навчальної діяльності повинна бути посильною. Як надмірна фізична праця перевтомлює людину, так і розумове перенапруження виснажує творчі сили, породжує певну протидію. З огляду на це, на уроці іноді треба практикувати й такі види роботи, які знімають постійну розумову напруженість учнів, вносять у процес навчання інтелектуальну розрядку. Це, зокрема, ігрові моменти, прослуховування музичних творів на слова письмен-ника у виконанні самих учнів тощо.

Навчання – комунікативний процес. Якість його значною мірою обумовлюється умінням спілкуватися, тобто залежить від характеру тих функціональних взаємозв'язків, які виникають у процесі роботи між учителем і школярем та всередині учнівського колективу. Все це впливає на саморегуляцію діяльності школяра і визначає його статус. Адже у процесі навчання має задовольнятися широкий спектр його потреб: у творчості, спілкуванні, самовираженні і самоствер-дженні. На жаль, не на кожному уроці літератури вони задовольняю-ться, а якщо й задовольняються, то неоднаковою мірою в усіх учнів. Це залежить насамперед від учителя.

Наведемо уривки з атестаційних характеристик трьох словесників:

Чудово знає літературу. Багато розповідає дітям. Надає перевагу лекційному ви-кладу матеріалу. Уміє цікаво розповідати. Рідше вдається до бесіди. Авторитарний у спілкуванні з учнями, іноді надто різкий. Не любить заперечень.

Дбає про урізноманітнення уроків. Прагне активізувати учнів. Але на уроці звер-тається переважно до тих школярів, які самі виявляють ініціативу.

Ентузіаст своєї справи. Багато працює з учнями, залучає їх до активної роботи, уміє створити в класі сприятливий психологічний клімат, атмосферу невимушеного спілкування, прагне вселити в кожну дитину віру у свої сили, веде бесіду з учнями, як рівний з рівними, доброзичливо ставиться до своїх вихованців, користується в них великою повагою. Уроки літератури проводить творчо, чутливий до всього нового в педагогічній роботі.

Як бачимо, в кожного з цих учителів виробився свій стиль педа-гогічних стосунків з учнями. У ньому виявляється неповторна осо-бистість людини. Відомий психолог О. О. Леонтьєв відзначає:

Оптимальне педагогічне спілкування — це таке спілкування вчителя (і ширше – педагогічного колективу) з школярами в процесі навчання, яке створює найкращі умови для розвитку мотивації учнів і творчого характеру навчальної діяльності, для правильного формування особистості школяра, забезпечує найсприятливіший емоцій-ний клімат навчання (зокрема, заважає виникненню «психологічного бар'єра»), забез-печує управління соціально-психологічними процесами в дитячому колективі і дозволяє максимально використати особисті якості вчителя.

Справді, духовний контакт учителя і учнів, від якого безпосе-редньо залежить засвоєння навчальної інформації, може бути тоді, коли на уроці створюється атмосфера невимушеності, безпосередності, активного впливу не лише на розум, а й на серце учня.

Найчастіше виділяють два стилі спілкування педагога із школя-рами — авторитарний і демократичний. Для авторитарного стилю ха-рактерні різко виражені настанови, відсутність належної гнучкості у поведінці з учнями, неуважність до їх запитів і потреб, недостатня активізація класу. Демократичний стиль керівництва передбачає належну гнучкість у стосунках з учнями, врахування їх інтересів, широке залучення до роботи.

Як слушно зауважив психолог А.У.Хараш, авторитарний стиль керівництва так чи інакше пов'язаний із втручанням у сферу чужої свідомості. Авторитарність ґрунтується на «антагоністичному проти-ставленні свого —чужому, себе — іншому». Навпаки, демократичний стиль керівництва будується на повазі до суверенітету чужої життєдіяльності і чужої свідомості. «Комунікатор, який діалогічно включається у свідомість реципієнта, зовсім не прагне зайняти в ньому місце диктатора чи законодавця; він з самого початку є його співрозмовником, який не просто «визнає» право свого партнера по спілкуванню на власне судження, а й зацікавлений