РЕФЕРАТ

на тему:

“Старослов’янська мова – перша літературна мова слов’ян”

Старослов’янська мова — перша писемно зафіксована слов’ян. літ. мова, створена Кирилом і Мефодієм на базі одного з праслов’ян. діалектів — солунського — для репрезентації слов’ян. мовою богослужб. і каноніч. книг. С. м. близька до праслов’янської мови і зберігає багато архаїзмів, утрачених ін. слов’ян. мовами. Обслуговувала переважно культові потреби. С. м. називають ще староцерковнослов’янською.

Особливо чітко їх ототожнення настає в 11 — 12 ст., коли книги, написані цією першою літ. мовою слов’ян, потрапляють спочатку до сх. слов’ян, а від них знову повертаються до південних. Певний час ця мова — тепер уже просто церковнослов’янська — побутувала також у зх. слов’ян, про що свідчать «Київські листки» (10 ст.) і «Фрейзінгенські уривки» (10 — 11 ст.), які зберегли моравізми. В цілому ж С. м. використовувалась як міжнародна, бо, хоч і мала багато рис, спільних для всіх слов’ян. етносів, все ж кожен із цих етносів уже усвідомлював себе як окр. народ.

Старослов’янська мова представлена в пам’ятках, написаних двома системами письма: кирилицею і глаголицею. Досі немає єдиної думки, яка з цих систем давніша. Останнім часом переважає припущення щодо первісності глаголиці, при створенні якої на творчу фантазію Кирила впливали зразки кількох сх. алфавітів, бо один алфавіт не міг відтворити старослов’ян. фонетику. Перші церк. тексти були написані, очевидно, глаголицею. Старослов’ян. пам’ятки походять з різних слов’ян. земель: «Київські листки» — з Моравії (або Паннонїї), Зографське, Маріїнське, Ассеманійове євангелія, збірник Клоца і «Синайський псалтир» (11 ст.) — охридський (південнослов’янський) звід, Савина книга (кін. 10 — поч. 11 ст.), Супрасльський рукопис (11 ст.), Єнинський апостол (11 ст.) — преславський (східноболгарський) звід.

Старослов’ян. літ. мова належить до південнослов’янських. Її характеризують такі риси. У фонетиці початкові сполучення ра-, ла- відповідно до українських (ро-) рі-, (ло-) лі-: равьнъ — рівний (з ровьный), лакъть — лікоть (з локоть); наявність je на поч. слова або складу, де в сучас. східнослов’ян. мовах маємо [о]: эєдинъ — один, эєзеро — озеро; старослов’ян. [і] відповідає також [і] в рос. і білорус. мовах, а в укр. — [и]: сила — рос. сила, білорус. сіла, укр. сила; у С. м. були носові звуки [д] та [е], що передавалися відповідно літерами Ж та а: мЖжь, женЖ, часть, чадо; (ж — юс велийкий, а — юс малий) характерною ознакою старослов’ян. мови були голосні неповного творення ъ та ь — перше було середнім між [о] та [ы], друге між [е] та [і], що доводить їхня дальша доля, зокрема в укр. мові: у сильній позиції сънъ дало сон, пьсъ — пес, у слабких позиціях (ненаголошених) ці голосні зникли. У С. м. короткі голосні виступали після сонорних: грътань, гръдъ, тръгь, влъкъ; у сучас. східнослов’янських сонорним передують голосні повного творення: рос. гортань, гордый, торг, волк, укр. гортань, гордий, торг, вовк — з переходом сонорного [л] в губний [в], неповноголосні згодом зникли (къто — укр. хто, съмрьть — укр. смерть); характерні для С. м. неповноголосні форми (брада, глава, врЂдъ, млЂко) збереглися тільки в південнослов’ян. (болг. брада, глава, вред, млекар), чес. і словац. мовах (чес. brada, hlava, mleko; словац. brada, hlava, vred, mleko); у східнослов’ян. мовах у цих словах виступають повноголосні форми борода, голова, молоко; праслов’ян. сполученням *tj, *dj у С. м. відповідають [шт] і [жд] (*svмtja > свЂшта, *vodjь > вождь, *medja > межда та ін.). Іменники, як і в сучас. укр. мові, мали сім відмінків, у т. ч. і кличний, який уживався тільки в назвах істот ч. і ж. р. За особливостями відмінювання іменники С. м. зводяться до п’яти відмін залежно від характеру основи: І — основи на -а, -йа (роука, земла); II — основи на -о, -йо (конь, поле < полjо); III — основи на [у] (ъ; сынъ, домъ); IV — основи на i (гости, ночи); V — основи на приголосний і на у (ы; камы, телл, слово, кры — камєнє, тєлАтє, словєсє, кръвє). В усіх типах відмінювання, крім останнього, засвідчено три числа: однину, множину і двоїну. В іменниках від u-основ двоїни немає. Прикметники й займенники також мали три числа, напр.: добръ (одн.), добри (мн.), добра (дв.) — для ч. p.; добро (одн.), добра (мн.), добрЂ (дв.) — для с. p.; добра (одн.), добры (мн.), добрЂ (дв.) — для ж. p.; азъ (одн.), мы (мн.), †(дв.). Прикметники уживали в короткій (новъ) і членній (новыи) формах. Вони мали ступені порівняння, які утворювалися за допомогою суфіксів -ьш-, -Ђиш-, -аиш- (большии, свЂтьлЂиши, величаиши). Дієслівні форми поділялися на особові та іменні. Всі дієслова за їх основою належали до п’яти класів: І — основа теп. ч. дорівнює кореню: нєсх; II — основа теп. ч. закін. суфіксом -н-: съхн-єть; III — основа теп. ч. закінчується м’яким або пом’якшеним приголосним: знаэЖ — знаэєши; IV — особові закінчення починаються з -й-, крім 1-ї ос. одн. і 3-ї ос. мн.: люблэЖ — любэАть; до V класу належать атематичні дієслова быти, дати, эасти, вЂдЂти, які не мають суфікса основи. Особові дієслова мають шість часових форм (теп. ч. — хоштЖ, майб. ч. док. і недок. — садж, сЂсти имамъ; аорист — хвалихъ, рЂхъ; імперфект