Процес творення голосу нерозривно пов’язаний, як було сказано вище, із голосом (голосові зв’язки під тиском повітря творять голос).

Голос має такі властивості:

Природні: сила, висота, тембр, діапазон.

Набуті: темп, політ, звучність, гнучкість.

Сила – певний ступінь гучності звучання голосу залежить від напруження повітряного потоку, що йде з легенів (не треба плутати із крикливістю голосистістю). Сила голосу базується на силі волі, характеру, почуття. Регулюється довільно.

Висота – тональні можливості. Залежить від частоти коливання голосових зв’язок.

Діапазон – звуковий обсяг, межа від найнижчих до найвищих тонів звучання. Діапазон поділяють на 3 регістри: а) нижній (трахея, бронхи); б)середній; в)верхній (гортань, носоглотка).

Тембр – природнє звукове забарвлення. Він залежить від анатомічної будови мовленнєвого апарату, що створює індивідуальні тембри голосів, відмінних один від одного.

Властивості, які можна виробити в процесі тренувань:

Звучність(дзвінкість) – це властивість голосу, який звучить гучно і чітко. Треба налагодити роботу резонаторів і органів дихання.

Темп – швидкість читання і мовлення (кожній людині властивий певний терморитм мовлення, який вона переносить у читання. (Виробленню тембру сприяє вміння розрізняти і робити паузи (різного роду).

Політ – здатність забезпечувати хороше сприймання в будь-якому кінці приміщення.

Рухливість (гнучкість) – здатність легко володіти 6-а важелями тону: вижче-нижче, гучніше-тихіше, швидше-повільніше (Острог орський).

Чистота голосу – відсутність вад. Їх треба ліквідувати, усувати.

Придих – частина видихуваного повітря не використовується для творення звуку, і створює шум (усувається гімнастикою).

Хрипота, сиплість – викликані аномаліями голосових зв’язок, вимагають ліквідування.

Гугнявість (носовий відтінок) – хвороба або млявість малого язичка, що прикриває вхід у носовій порожнині.

Отже, поставлений голос – вільний від вад, благозвучний, визначається силою, широтою діапазону, гучністю, витривалістю.

Внутрішня акустика відрізняється від зовнішньої.

Гігієна голосу:

1.                          Не допускати висоти поза межі можливого діапазону, надмірної гучності і тривалості.

2.                          Не допускати простудних захворювань (гострих хронічних катарів верхніх дихальних шляхів, нервових зрушень. Це призводить до захворювань голосотворних органів (ларингіт – запалення слизової оболонки гортані, вузлики на голосових зв’язках).

3.                          Не перевищувати денні норми голосового навантаження ( 4-5 акад. годин підряд), робити перерви.

4.                          Робити профілактику носоглотки (полоскання ромашкою, евкаліптом).

4. Значення дикції в процесі виразного читання.

Дикція ( лат.dictio – вимова) – чітка правильна вимова кожного мовного звука, артикуляція голосних і приголосних. При неправильній дикції навіть добре поставлений голос і вміле використання засобів виразності не забезпечать успіху читцеві, навпаки - приведуть до негативних наслідків, оскільки школярі середнього віку схильні до наслідування. Хиби бувають різного характеру (природжені і (неприроджені) – недбале користування мовним апаратом, гугнявість, шепелявість, гаркавість, сюсюкання).

Недоліків можна позбутися виконанням вправ, усунути за допомогою медичного втручання. У дитячому віці це не становить труднощів.

Вчитель як і артист повинен бездоганно володіти мовним апаратом.

5.Орфоепія – (правильне мовлення) orthos – правильне, epos – мовлення – система загальноприйнятих правил, що визначають єдину правильну, літературну вимову.

Дикція – це правильна чітка вимова звуків, то орфоепія – правильна вимова звуків у фонетичному оточенні.

ВІДХИЛЕННЯ

1.М’яка вимова шиплячих.

2.Підміна звука [і], [и] [ы] – Закарпаття (зрушення під впливом говірок.

3.Мікрохвон, хвормула, хверма [ф].

4.булб, ходила.

5.Пропедевтичний в.( воко).

6.Зара, тра, мона, бурак.

7.Наголоси.

Дотримання норм літературної вимови має велике значення, становить один із суттєво важливих показників загальної культури особи, дає змогу ефективно користуватися літературним мовленням у різних сферах суспільної практики: побут, заклади освіти, культури, науки, державного управління.

ЛІТЕРАТУРА 

1.     Буяльський Б.А. Поезія усного слова. – К.,1990. – С.20-30.

2.     Олійник Г.А. Виразне читання. – К., 1995. – С.14-38.

3.     Капська А.Й. Виразне читання. – К., 1986. – С.15-22.

4.     Сучасна українська літературна мова / За ред. Гриценка. С.13-16.