репресованих, заборонених, емігрованих і забутих письменників, політиків, вчених, діячів культури і релігії. Без їхньої художньої і публіцистичної творчості, мемуаристики та епістолярію, без їхніх наукових здобутків була б неповною не тільки історія національно-самостійницького і культурного руху українства до незалежної державності, а й національно-мовна картина відображення цих рухів, осягнення здобутків цивілізаційних процесів XX ст. засобами сучасної української літературної мови. Завдяки закономірним суспільно-політичним і духовно-культурним реабілітаційним процесам значно розширилося функціональне поле української мови, оновилася, розгалузилася і збагатилася її стилістична система.
Зміна суспільно-політичного ладу в Україні позначилася на українському мовному етикеті, здавна емоційно багатому і традиційно велеречивому. Про те, що українському національному етикету властива широка модально-емоційна гама значень і відтінків, ледь помітних нюансів, свідчить низка синонімічних лексем - атрибутів із семантикою ввічливості: вихований, ввічливий, ґречний, люб'язний, обхідливий, поштивий, приязний, чемний, шанобливий, шляхетний. За роки радянської влади український етикет значно спростився й уподібнився також значно спрощеному російському мовному етикету. На жаль, у суспільстві і в мовній науці досі не надається належної уваги мовному етикету.
Українська мовна ситуація перебудовного періоду підтвердила думку У.Вайнрайха: "Мова може вселяти почуття патріотизму, подібне до національного патріотичного почуття, яке пов'язане з ідеєю нації. Мова, недоторкана сутність, що протиставляється іншим мовам, набуває високого статусу на шкалі цінностей, становище, яке потребує "відстоювання". У відповідь на загрозливий для мови здвиг це почуття вірності мові приводить у дію сили, спрямовані на збереження мови, яка перебуває під загрозою, воно перетворює мову в символ віри і святиню" [4].
Суспільство вимагало демократичних змін і насам-перед державності української мови, мови як одного з важливих засобів демократичних перетворень і національного відродження. 28 жовтня 1989 р. Верховна Рада України прийняла "Закон про мови в УРСР", яким оголошено українську мову державною і мовою міжнаціонального спілкування в межах України. За цим же законом усі національні меншини в Україні одержали право на школи з навчанням рідною мовою (досі таке право мали тільки росіяни), на утворення національно-культурних товариств, земляцтв, а також інші форми національного життя. Крім цього, у місцях компактного проживання національних меншин їхні мови визнано як офіційні в місцевих органах самоврядування, виконавчих і виробничих структурах. Усе це одержало правове забезпечення і в Конституції України, ст. 10 якої проголошує:
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнаціонального спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Основою державної мовної політики в освітній сфері в Україні є приведення кількості шкіл з різними мовами навчання у відповідність з національним складом населення. Але ця основа може ефективно спрацювати тільки за умови, що всі середні школи й інші навчальні заклади України, незалежно від мови навчання і власності та фінансування, забезпечува-тимуть вихованцям високий рівень вільного володіння сучасною українською мовою як державною. Ця умова фактично є соціальним захистом кожної дитини в Україні, незалежно від її етнічного походження, віросповідання і майнового стану.
Нині на правовій основі відбувається планомірне утвердження державності української мови в навчально-виховних закладах і забезпечується право громадян України на навчання національними мовами.
Література
1. Ажнюк Б. Мовна єдність нації: Діаспора й Україна. - К.: Довіра, 1999.
2. Акуленко В. Українська мова в європейсь-кому контексті (проблема розвитку мовленнєвої комуні-кації) // Мовознавство. - 1998. - № 2 - 3. - С.91-97.
3. Богдан С. Мовний етикет українців: традиції і сучасність. - К.: Рідна мова, 1998.
4. Земская Е. Активные процессы совре-менного словопроизводства // Русский язык конца XX века (1985-1995). - М., 1996. - С.90-141.
5. Костомаров В. Языковый вкус эпохи. -М., 1994.
6. Коць Т. Мовні смаки і сучасні тенденції у загальнолітературній нормі (на матеріалі газет 90-х років) // Культура слова. - К., 1998. - Вип.51. - С.44-52.
7. Мацько Л. Державність української мови // Конституція України - основний Закон суспільства, держави, людини. - К., 1998. - С.46-59.
8. Мацько Л. Українська мова як засіб формування національної свідомості // Українська мова як державна в Україні: Збірник матеріалів. - К., 1999. - С.74-82.
9. Мацько Л. Державна мова України // Наукові записки Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова. - К., 1998. - Вип.4. - С.157-169.
10. Стишов О. Лексичні інновації з погляду нормативності // Українська мова: з минулого в майбутнє. - К., 1998. - С.172-176.