Українська мова ХVІІ – ХVІІІ століття та правописні шукання ХІХ століття.

До пам'яток письменства цього періоду належить ділова документація, художня література, культурно-релігійні твори, апокрифи, проповідницька проза, світська поезія та ін. Письменники-полемісти, намагаючись писати народною мовою, не завжди могли обійтися без книжних слов'янських виразів та фразеологїї. А ті, що хотіли писати церковнослов'янською не завжди досконало володіли нею. Отже, й виникла мова, середня між слов'янською і народною.

У Києві на початку XVII ст виникнув другий культурний осередок, який об'єднав освічених людей навколо Київської колегії. Петро Могила домагався, щоб у Київській колегії суворо дотримувалися орфографії старослов'янської мови. Крім того, саме під його тиском колегія переходить на викладання наук за зразками єзуїтських колегій, а, отже, широко впроваджується латинська мова. Це звичайно, відкинуло проблеми розвитку народної мови далеко назад. У науці на довгий час запанувала богословська схоластика, яка дуже защкодила багатьом письменникам, витравивши з їхніх творів національні риси.

У 1619 р. вийшла друком книжка Мелетія Смотрицького "Грамматики словенския правилное синтагма". Як вказують мовознавці, ця граматика була не стільки слов'янською чи церковнослов'янською, скільки близькою до спільних властивостей руських діалектів. Не завжди знаючи, як вимовлялися звуки у слов'янській мові, Мелегій Смотшщький передавав їх по-руськи. Проте, це була перша граматика, якою користуватися в Україні, Білорусі й Росії ще кілька століть. Склалася ситуація, коли писали по-слов'янському, а читали (вимовляли) по-руськи, тобто народною українською.

Під впливом цієї граматики складалося чимало шкільних підручників, які сприяли поширенню грамотності серед простого люду. Наприклад, граматика луцького єпископа Афанасія Пузини, що була видрукувана в Крем'янці 1638 р.за граматикою Мелетія Смотрицького також укладалися й букварі XVII - XVIII ст. Цінним в його граматиці було спрощення надрядкових знаків, які утруднювали читання, введення літери Ґ замість африкати Кг, яка вживалася в словах кгрунт, кганок і подібне. Однак він залишив ще чимало вже "'неживих" літер (е, ы, та ін.).

Найдосконалішим серед словників цього часу став "Лексиконь славєноросскій й ймень тлекование...", що вийшов друком 1627 р. Його автор Памво Беринда вперше у східнослов'янській філології застосував наукову обробку словникового матеріалу, використав усі відомі на той час словники своїх попередників і навіть "проізвольники". "Лексиконь славєноросскій" відігнав велику роль у нормалізації староукраїнської мови. Тут було застосовано кілька типів пояснення слів; просто переклад слова, подача синонімів до слова, описовий спосіб, схожий з сучасним тлумаченням у словниках, і навіть статті енциклопедичного типу, де подавалася коротка історія якогось поняття: наприклад, нафта, граматика.

Українською кижкою, народною або близькою до народної мови писали у XVII - XVIII ст. Семен Юшмовський. Лазар Баранович, Кулик, Онуфрій, Климентій Зіновіїв, Захар Дзюбаредич, Агапон, Григорій, Іван Паніковський, Стефан Петрушевич та ін. Деякі з них писали українською й польською мовами (Іоаникій Галятовський, Лазар Баранович). Дуже близькою до народної української мови користувався Антоній Радивиловський. Було багато анонімних поетів, які залишилися для нас невідомими. Вони в своїх творах співчували народові, поневоленому іноземними панами, і писали народною українською мовою. Тогочасні "світські пісні" створювалися за зразками народних пісень, з яких пізніше постали українські романси.

Певну роль в утвердженні народної української мови відіграла також творчість мандрівних дяків - недовчених спудеїв, які залишивши навчання, заробляли на прожиття літературно-театральними виставами. Іноді вони створювали високі зразки поезії, яка була названа «нищинською» за те, що об'єктом їхнього зображення були "нищі школярі" (школярі, що вдавалися до старцювання). Ця поезія часто відзначалася жартівливим бурлескним тоном, який поєднувався з "високим" стилем біблійних сюжетів. Такі риси бурлескного стилю добре відомі з "Енеїди" Івана Котляревського.

Блискучі зразки «нищинської» поезії залишив подільський мандрівий дяк Петро Попович-Гученський.

На початку ХVIII ст. українська мовна єдність була порушена реформами московського царя Петра. Його правописна реформа внесла певні розбіжності ї в українські правописні норми. Східна Україна, перебуваючи в складі Московської держави, прийняла петров "гражданку" (гражданський, тобто строщений шрифт і алфавіт), а західні землі під Польщею продовжували користуватися кирилицею.

Взагалі, становлення української літературної мови в західноукраїнських землях .було складним. Після майже 400-річного польського панування Західна Україна в 1772 р. потрапила до складу Австрії, а пізніше Австро-Угорщини. Уряд не був зацікавлений у тому, щоб народ України навчався рідною мовою, запроваджувалася німецька та польська мови. Щоправда, у Львівському університеті та Львівській семінарії вивчалася руська мова, але це тривало недовго. У 1833 р. Львівській сємінарії утворився гурток ентузіастів під назвою "Руська трійця.

Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Вони склали програму з народознавства, за якою збирали старі рукописи, грамоти, казки, легенди; записували назви сіл, річок, озер, одягу; складали описи свят Купала, Коляди, весіль, похоронів; вивчали народні промисли, господарство, ремесла тощо. У 1837 р. з'явилась їхня перша книжечка "Русалка Дністровая", яка на повний голос заявила про існування української народної мови, про нерозривний зв'язок "західних" українців зі "східними". І це в той час, коли між Західною і Східною Україною пролягав кордон двох держав. Книги з Великої України потрапляли до Маркіяна Шашкевича та його друзів з труднощами, але вони були провідниками на шляху творення спільноукраїнської мови. Австрійський уряд намагався впровадити на українських землях латинську абетку - "абецадло" і рекомендував своїм підданим вивчати німецьку мову "ради їхньої особистої вигоди".