З-поміж помилок другого типу найчастіше трапляється кома перед сполучниками і, або між однорідними присудками, дієприкметниковими і дієприслівниковими зворотами, двокрапка при однорідних членах речення без узагальнюючих слів, кома після поширених обставин, виражених прийменниково-іменниковими сполученнями, відокремлення деяких прислівників і часток (насамперед, навіть і т. п.).

Найбільш типовими для третьої групи є вживання двокрапки замість тире і, навпаки, коми замість крапки з комою у безсполучниковому складному реченні, коми замість дужок або тире при вставних реченнях.

До четвертої групи можна віднести кому перед сполучником для виділення дієприслівникового звороту, залежного від другого з двох однорідних присудків (відповідно до паузи в усному мовленні); кому перед сполучним словом, що знаходиться в глибині підрядного речення (напр., Учні уважно слухали ветерана, про бойові подвиги якого розповідала обласна газета).

Причини пунктуаційних помилок бувають різні: незнання пунктуаційного правила, нерозуміння структури речення, відсутність опорних знань з морфології, безпідставне розширення сфери дії певного правила на інші або частково подібні мовні явища (напр., модальний характер деяких часток, що зближує їх зі вставними словами), універсалізація окремих, іноді навіть не істотних ознак (напр., перед сполучником підрядності або сполучним словом завжди ставиться кома), звичайна неуважність. А для вчителя завжди важливо знати, яка справжня причина помилки, і на основі цього спрямувати дальшу роботу учня.

У шкільній практиці вкоренилась традиція розглядати розділові знаки лише в межах речення. Це хоч і допомагає осмислити синтаксичну основу пунктуації, але має й певні негативні наслідки: звужує розуміння функцій пунктуації. Л. Т. Григорян переконливо показує можливості ознайомлення з логіко-семантичною роллю коми, двокрапки, крапки з комою на матеріалі розрізнених слів, що використовуються для спостережень і вправ. Заслуговує уваги і певна специфіка пунктуації суцільного тексту, в якому вона, крім інших, виконує і стилістичні функції. Згадаймо хоча б явище парцеляції — відокремлення у самостійну синтаксичну одиницю членів речення або підрядних речень для посилення їх емоційно-експресивного забарвлення:

Назвемо нашу артіль «Дружба народів». Щоб назва ця була вічною подякою і згадкою про тих, хто приніс нам визволення, мир і життя. Щоб вони завжди були з нами... (В. Козаченко.)

А подібне оформлення речень у письмових роботах учнів нерідко кваліфікується як пунктуаційна або граматична помилка.

Правда, методика спостережень над стилістичною функцією пунктуації не розроблена, пояснення таких питань не передбачене програмою. Але принагідні зауваження, що їх можна зробити під час аналізу суцільного тексту, потрібні і корисні. І прагнення учнів (хоч би й окремих) використати нестандартні виражальні можливості пунктуації заслуговують лише схвалення. Адже «пунктуація є одним з дуже виразних засобів передачі тих сторін змісту, які або не можна зовсім, або не можна в усій повноті і глибині передати лише за допомогою слів і граматичного оформлення висловлювання».

Усе це слід мати на увазі під час перевірки та аналізу письмових робіт. Не можна не погодитись з О. В. Текучовим у тому, що від учнів треба беззастережно вимагати не оволодіння усіма тонкощами пунктуації, а тільки твердого засвоєння пунктуаційного мінімуму, до якого входять ті правила, що в своїй сукупності становлять базу, основу пунктуації, що не допускають варіантності, враховують і смислові, і структурно-граматичні особливості висловлювання. Це передусім знаки в кінці речення, кома при відокремленні дієприкметникових та дієприслівникових зворотів, у складному реченні, двокрапка при прямій мові тощо. Будь-яке відхилення від цих правил слід вважати грубою помилкою.

Розмежування грубих, і негрубих порушень пунктуаційної норми, а також мотивованих відхилень від неї —> справа нелегка. Тому слід вітати почин Г. І. Блінова, який розгляд кожного з розділів програми, зв'язаних з пунктуацією, завершує кваліфікацією можливих пунктуаційних помилок.

Висновок

Пунктуація — система єдиних правил вживання розділових знаків. Як і орфографія, вона виступає важливим засобом реалізації комунікативної функції мови у її писемній формі, допомагаючи передати смислові та інтонаційні відтінки мовлення. Досягається це членуванням мовного потоку на окремі логіко-граматичні частини. Відсутність розділових знаків (а саме так писали в давнину) утруднює сприймання змісту. Зміна пунктуаційного оформлення може спричинитися до зовсім іншого розуміння тексту (пор.: Дайте мені іншу цікаву книжку і Дайте мені іншу, цікаву книжку).

Передумовою успіху у навчанні пунктуації є постійна увага до її призначення, до функцій розділових знаків. Подібні відомості шкільною програмою не передбачені для теоретичного вивчення і, отже, не викладені у підручниках. Але при раціональній організації навчання такі уявлення формуються в учнів практично. Вже в роботі над текстом «Букваря» звертається увага на те, що речення відділяються одне від одного розділовими знаками, що вибір знака залежить від призначення речення, від його інтонації. У подальшій роботі з класом учитель неодноразово має змогу розкривати роль розділових знаків у більш складних випадках їх уживання. Поступово учні усвідомлюють, що «призначення пунктуації полягає в тому, щоб разом з іншими елементами мови (словами, граматичними формами слів, синтаксичною структурою) в писемному мовленні служити вираженню думок і почуттів», привчаються вдумливо ставитись до розділових знаків як при читанні і відтворенні готового тексту, так і в процесі самостійного писемного мовлення.

Правильна організація процесу навчання пунктуації немислима без розуміння її теоретичних основ, принципів, на яких побудовані пунктуаційні правила.

Питання про теоретичні засади пунктуаційної системи в історії вітчизняної лінгвістичної думки розв'язувалось по-різному. Представники логічного (смислового) напряму вважали, що пунктуація «має значення для вираження думок на письмі», що «в основі