уявлення, ніби підмет виражається лише одним словом, треба розглянути приклади вживання у цій ролі словосполучень. Але в кожному з розглянутих прикладів має бути представлений весь набір суттєвих ознак – підмет означає предмет, про який щось говориться, він пов'язується з присудком, разом з яким утворює граматичну основу речення.
Найбільш поширений засіб закріплення засвоєних відомостей з синтаксису – синтаксичний розбір, що охоплює всі диференційні ознаки вивчених конструкцій. Аналізуючи словосполучення, необхідно вказати головне і залежне слово, визначити, до якої частини мови належить головне слово, яка форма залежного слова, який між ними смисловий зв'язок, який вид граматичного зв'язку і способи його вираження. Аналіз простого речення:
Знайти граматичну основу, отже, встановити, що речення просте.
Назвати тип речення за метою висловлювання (роз повідне, питальне чи спонукальне).
Вказати, окличне чи ні.
Охарактеризувати будову речення:
а) за типом граматичної основи – двоскладне чи односкладне (якщо односкладне, то яке саме);
б) за наявністю другорядних членів речення – поширене чи непоширене;
в) за наявністю структурно необхідних членів речення – повне чи неповне.
5. Розібрати речення за членами і вказати, чим виражений кожен з них (головні члени речення; другорядні, залежні від підмета; другорядні, залежні від присудка).
Послідовність аналізу складного речення:
Знайти граматичні основи і довести, що речення складне.
Вказати тип речення за метою висловлювання та інтонацією.
Назвати тип складного речення за засобами зв'язку між його частинами (безсполучникове, сполучникове, зі сполучниковим та безсполучниковим зв'язком).
Проаналізувати смислові зв'язки між частинами складного речення, при наявності підрядного зв'язку вказати вид підрядного речення.
Охарактеризувати засоби зв'язку між частинами складного речення.
Кожну частину розглянути за схемою аналізу простого речення, не вказуючи лише типу за метою висловлювання чи інтонацією, оскільки частина складного речення не має ні смислової, ні інтонаційної завершеності – ці ознаки характеризують усе складне речення як смислову та інтонаційну цілість.
Не слід зловживати повним синтаксичним аналізом (особливо складних речень), оскільки робота ця дуже громіздка. Більший ефект дасть застосування часткового аналізу відповідно до теми виучуваного або повторюваного матеріалу. Повний аналіз доцільний на уроках підсумкового повторення.
Одним із прийомів аналізу синтаксичних одиниць є побудова схем їх структури. У діючих підручниках застосовуються лінійні схеми:–
відповідно до структури речення Якби артилерійський технік був говіркіший, він розповів би, якою дорогою ціною здобула дивізія ту золоту далеку Сопку. (О. Гончар.)
Позитивною рисою лінійних схем є те, що вони вказують на розташування елементів. Іноді використовуються і рівневі схеми 1.
Рано встало золоте сонечко. (М. Коцюбинський.)
Перевагою рівневих схем є те, що вони здатні наочно показати глибину синтаксичних зв'язків, проілюструвати положення, що словосполучення служать будівельним матеріалом для речення:
Зовсім не використовуються у шкільних підручниках рівневі схеми складних речень, хоч вони були б дуже доречними, особливо при опрацюванні складнопідрядних речень з кількома підрядними, речень з сурядністю та підрядністю. Єдиний їх недолік – те, що ці схеми не відображають позиції кожної з частин складного речення, але його легко усунути. Зокрема, заслуговують уваги запропоновані Г. І. Бліновим схеми, які поєднують позитивні риси лінійних і рівневих.
Я прислухався, і мені здалось, що з другого берега ріки, яка тут дуже вузька, доносилося до нас постукування копит. (В. Короленко.)
Унаочнюючи розташування частин, така схема показує і рівні синтаксичної залежності – не залежні від інших частин речення, підрядні першого, другого і т. д. ступенів.
Наступне завдання полягає в тому, щоб навчити учнів відрізняти аналізоване мовне явище від інших, подібних до нього за значенням або за формою. Мало того, що учень знатиме про існування неузгоджених означень, виражених відмінковими формами іменника, – він має навчитися відрізняти їх від додатків, виражених цією ж формою (будинок школи – будівництво школи). Хоч в обох випадках маємо іменникові словосполучення однієї моделі, зв'язок керування, але смислові відношення між головним і залежним словом різні (який будинок?, будівництво чого?). Хоч дієприслівниковий чи дієприкметниковий звороти близькі змістом до підрядних речень, учень повинен усвідомити їх найсуттєвішу відмінність – у зворотах нема граматичної основи. Шлях до формування цього уміння – порівняльний аналіз (зокрема, у формі напівігрової вправи на відшукування «четвертого зайвого».
Явища, з якими учні ознайомились і які навчилися відрізняти від інших, вони повинні уміти пізнавати у тексті. Для цього застосовуються вправи на виписування прикладів із вказаного уривка, на самостійний добір ілюстрацій до кожного зі способів вираження і т. п.
Усі ці етапи опрацювання теми пов'язуються з аналізом готового мовного матеріалу. Бажано, щоб якнайчастіше ним був зв'язний текст. Це дасть змогу звертати увагу на функцію, на сферу застосування кожної конструкції (напр., називні речення в описових текстах, узагальнено-особові в роздумах, неповні в діалогах, безсполучникові складні речення в розмовному, сполучникові, особливо багатокомпонентні, – в науковому мовленні тощо).
Такі спостереження послужать орієнтиром у створенні учнями власних висловлювань.
Робота з готовим матеріалом забезпечує набуття учнями знань про синтаксичні явища. Проте цього мало: знання мають знаходити практичне застосування, трансформуватися в уміння і навички. Академік О. В. Текучев у зв'язку з цим зауважує: «Аналіз сам по собі ще не дає навички користуватися в мовленні тим, що підлягало аналізові. Природним його продовженням і наслідком повинна бути діяльність учня, пов'язана з використанням одержаних знань, з практикою мовлення, з конструктивним застосуванням у мовленні вивченого». Потрібні вправи, які вимагали б від учнів активного оперування мовним матеріалом. До них належать:
1. Доповнення речень:
а) другорядними членами (вказаними видами їх; такими, що відповідають на вказані питання; вираженими наведеними словами або вказаними частинами мови; необхідними для повного висловлення