Невже не зрозуміло, що всі їхні потуги спрямовані, по-суті, не на захист російської мови (російській мові в Україні ніщо не загрожує), а на боротьбу проти української мови, української культури.

Згадаймо, років з десять тому в Криму була задекларована ідея відкрити хоча б одну українську школу (на той час 600 тисяч українців не мали там жодної школи). Скільки галасу тоді було організовано під гаслами проти посягань на інтереси росіян, російськомовного населення» і т.п. Прикро, що вправні демагоги переконали все-таки деяких українських громадян в тому, що наявність української школи, надання можливості українцям вивчати українську мову – це посягання на права росіян.

Чи не кожна політична сила в Україні декларує необхідність консолідації суспільства. Єдина державна мова як засіб комунікації якраз і виконує таку функцію. Хоч комунікативною функцією значення мови не вичерпується.
Мова – це наша історія, наш світогляд, інтелектуальний та духовний результат кількатисячолітньої еволюції українського етносу. Без своєї мови, своєї самобутньої культури немає народу.

Для розвитку і збереження будь-якої мови необхідна наявність такого мовного середовища, де ця мова була б якщо не єдиною, то хоча б домінуючою. Без такого середовища мова вироджується, гине. Україна – єдина територія в світі, де може і має бути таке середовище. Згадані вище законопроекти – розуміють це їхні автори чи ні – в разі їхнього ухвалення прислужаться руйнуванню такого середовища. Драматизм баталій навколо мовної проблеми виходить за рамки політики. Це вже Історія, адже йдеться про долю українського етносу. Ми не маємо альтернативи! Або ми відстоїмо право і можливість розвитку української мови, або, втративши мову, ми втрачаємо себе як народ. Перспектива бути населенням однієї з російських губерній чи часткою космополітичного конгломерату на території України українців не влаштовує. А кого влаштовує – то вже не українці.
Є в обговорюваній проблемі і побутовий зріз. Багато росіян, російськомовних українців, російськомовних представників інших національностей не мають якихось принципових заперечень проти української мови як єдиної державної, усвідомлюють необхідність вивчити державну мову, але ж треба вчити... Є й громадяни, котрих переконали, що ігнорувати державну мову України – це відстоювати честь і гідність чи то Росії, чи свою, чи то російської мови (тут головне – не дадим себя украинизировать»). Якими б не були мотиви цих соціальних груп, об’єднує їх одне – небажання докласти трохи зусиль і вивчити українську мову. Оце і є ціна їхньої позиції. Ціна, можна сказати, соціальна. На іншому полюсі, ящо хочете, на іншій шальці терезів – втрата сорокавосьмимільйонним автохтонним українським народом своєї ідентичності, неіснування українців як етносу. Чи співрозмірними є втрати: з одного боку – історична доля народу, з іншого – трохи зусиль, аби вивчити мову братнього(?) народу, (або забуту свою)?
Панове українофоби, огляньтесь довкола. За вікном вашого житла – третє тисячоліття. І , можливо, основним принципом буття в цьому тисячолітті і надалі буде (має бути) принцип виживання і розвитку людини, народу, людства за рахунок взаємодопомоги, взаємопідтримки, а не принцип виживання через взаємознищення, взаємопоглинання.