Функції Мови (від лат. functio — виконання, здійснення) — призначення, роль, завдання, що їх виконує мова в сусп. вжитку. Основна, визначальна Ф. м. — комунікативна. Мова виникла з потреб комунікації, і вся її організація підпорядкована цим потребам. Комунікат. функція є важливим чинником розвитку мови. Напр., фонет. процеси уподібнення і розподібнення відбуваються не безвідносно до будь-яких умов, а тому, що полегшують вимову слова (асиміляція) або його сприйняття (дисиміляція), тобто діють на користь мовця або його слухача — учасників комунікації. Спілкування — це не тільки діалог реальних осіб — певний текст може бути адресований і уявному співбесідникові, й самому собі (мовлення внутрішнє), і більшому чи меншому загалу, всьому народові (напр., послання «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм...» Т. Шевченка).

Щоб спілкуватись, треба мати думку: мовленнєвий акт невідривно пов’язаний з актом мисленнєвим. І мова бере найактивнішу участь у процесі формування (початкового, ще нечіткого окреслення) та формулювання (чіткого вираження) думки. Мова, таким чином, виконує функцію оформлення думки — мислеоформлювальну функцію. Ця функція якнайтісніше пов’язана з комунікативною, обидві вони становлять єдність. Деякі дослідники взагалі не виділяють мислеоформлювальної функції, розуміючи її як компонент комунікативної. Проте такий погляд суперечить тому фактові, що акти формування і формулювання думки можуть або збігатись, або не збігатись у часі. Надзвичайно важливою для розвитку людства є пізнавальна Ф. м. Мова служить дуже важливим інструментом пізнання. Не назване — не пізнане. Шукаючи назву для речі, людина її пізнає. Пізнавальна Ф. м. активно діє як у філогенезі — розвитку народу — всіх носіїв даної мови, так і в онтогенезі — розвитку окр. людини, що пізнає світ значною мірою шляхом засвоєння мови. Пізнавальну Ф. м. ще називають пізнавально-відображальною, гносеологічною, а також акумулятивною. Ост. термін означає нагромадження в мові досвіду поколінь. Все, що будь-коли пізнане людиною, закріплюється і зберігається у слові. За назвою, внутр. формою слова, походженням (власне утворення чи запозичення) можна встановити, як було пізнане явище, як з’явилося певне поняття. Напр., в індоєвроп. добу корінь *ghel означав і «зелений», і «жовтий» і був, можна гадати, початково орієнтований на рослинність, де присутні обидва ці кольори. У праслов’ян. мові від згаданого кореня утворилась назва зело ‘рослина’, а вже від неї — прикметник на означення кольору зелений. Інше фонет. і словотвірне продовження того ж кореня, уже без рослин. асоціацій, засвідчує укр. жовтий. Люди закріплювали пізнане в слові, розщеплюючи семантику єдиного кореня (зелений — жовтий), ідучи від конкретного до абстрактного (зело — зелений).

Ф. м. виявляють себе в специфіці, особливостях окр. компонентів акту спілкування. Таких компонентів три: мовець (адресант), слухач (адресат) та інформ. потік (канал зв’язку), що йде від першого до другого. Відповідно виділяють і три Ф. м., що, таким чином, підпорядковуються комунікат. функції, але не ототожнюються з нею. Це експресивна, імпресивна та інформаційна Ф. м.

У літературознавстві та стилістиці існує термін «образ автора». Мається на увазі вираження, відображення особистості у тексті, що створений цією особистістю. Адже психіч. процес формування думки відбувається в мозку суб’єкта, і відбиток суб’єкта, прикмети суб’єктивності притаманні вже сформульованій, висловленій думці. І це — властивість не тільки худож. твору, а будь-якого тексту, будьякого висловлювання, писемного чи усного. Йдеться, власне, не про мету, а про умову використання мови — умову, що проявляється навіть незалежно від волі мовця. Це і є експресивна (від франц. expressif — виразний) Ф. м. Наявна вона завжди: говорячи про будьщо, людина мимохіть говорить і про себе. Імпресивна ж функція (від франц. impressif — такий, що справляє враження) полягає у дії мовлення на адресата незалежно від того, як адресат її сприймає. Яскравий вияв такої функції — військові команди. Для виконання цієї функції мова має спец. засоби: звертання, наказовий спосіб дієслова тощо, які вживаються переважно для того, щоб домогтися від слухача бажаного для мовця результату. Імпресивну Ф. м. називають ще апелятивною (К. Бюлер), конативною (Р. Якобсон), прагматичною. Інформаційна Ф. м. (ін. назви — репрезентативна, референтна, денотативна, номінативна, когнітивна) полягає у передаванні в процесі спілкування одне одному певної інформації про позамовну дійсність, у відображенні об’єктивної реальності. В цьому осн. сенс спілкування. Однак спілкування (комунікативна Ф. м.) не зводиться лише до передавання інформації. Це добре видно у зіставленні інформаційної Ф. м. з емоційною (інакше — емотивною чи виразовою). Якщо для точної передачі інформації потрібна регулярність, однотипність мовних засобів, то для емоц. мовлення, навпаки, нерегулярність, різнотипність, розмаїтість їх. В інформаційній Ф. м. йдеться про те, що передається від мовця до слухача, а в емоційній — як воно передається. І те, й друге входять у комунікацію, в акт спілкування. Емоційну Ф. м. не слід плутати з експресивною. Вираження мовця («образу автора») і вираження почуттів та оцінок, тенденція до урізноманітненого мовлення — це різні речі, хоч і пов’язані між собою. До них примикає й той аспект використання мови, який називається естетичною (інакше — поетичною) Ф. м. Йдеться про красу мови, про задоволення естет. смаків сусп-ва. Рядок «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки» (з вірша «Швачка» П. Грабовського) наснажений емоцією (вираженою пестливими суфіксами іменників), і саме вона передусім створює естет. довершеність наведеного рядка. У цій же емоційності прозирає й образ автора та, відповідно, експресивна Ф. м.